Читати книгу - "Ловець орлів"

ворожими вігвамами. Незабаром зійшов місяць. Я переходив од табуна до табуна, але ніде не знайшов своїх коней.

Тоді я вирішив заволодіти люлькою, а потім захопити один із табунів ассінібойнів. Табір стояв на відкритій місцевості — жодного кущика шавлії, який би сховав мене. Мені довелося плазувати на руках у високій траві. До перших вігвамів було вже зовсім близенько, як раптом ліворуч од мене забряжчала справжня змія[19]. Я враз сахнувся назад, простягти праворуч праву руку. Та в цю мить інша змія вкусила мене трохи нижче ліктя. Без попередження, не заторохтівши! Я мало не закричав з переляку й схопився на ноги. Змія відчепилася і впала на землю. Я припав губами до рани, ссучи з неї кров і спльовуючи, й побіг геть. Я тікав від того місця. Не знаю, чому я побіг геть од Маленької річки і почав дертися на пагорб, у напрямку Великої річки. Моя рука розпухла і пашіла вогнем. Ще зроду я не відчував такого страшного болю.

З пагорба я спустився в долину Великої річки й опинився коло струмка, що протікав поміж кущами. Я безсило впав просто на березі й занурив руку в холодну твань. Спочатку мені полегшало, але невдовзі біль подужчав, і мені здалося, що навіть багно нагрівається від вогню, який пожирав мою руку. Я витяг руку і знову встромив її в багно, але біль не вщухав. Коли почало розвиднятися, я подумав: «Зараз піду стежкою, що веде до Країни Піщаних Пагорбів» — і знепритомнів.

Коли я отямився, гадаєте, де я був? Посеред острова на Великій річці. Як я там опинився? Не знаю. Скільки днів пролежав на острові? Також не знаю. Не було біля мене ні лука зі стрілами, ні коробки з бойовим спорядженням, ні мокасинів, ні харчів. Може, в нетямі я викинув усе це або забув десь на березі? Шукати свої пожитки зараз не було сенсу. Рука моя зовсім розпухла, але біль ущух. Побродивши по острову, я знайшов трохи їстівного коріння й підкріпився.

Коли настала ніч, я спустився до річки, знайшов уламок дерева і завдяки йому переплив на північний берег. Звісно, я не знав, де я. Піднявшись на рівнину, вирішив діждатися світанку. Нарешті розвиднілося, і я побачив на півночі Вовчі гори. Очам своїм не повірив: невже я, блукаючи непритомний, міг забрести так далеко? Відразу ж повернув назад. Хоч я знав, що військові загони бродять рівнинами, та страху більш не відчував. Я повинен був поспішати додому, якщо хотів залишитися живий.

Минали дні. Я менше й менше знаходив їстівних коренів і більше слабнув. Нарешті я побачив долину Маленької річки, й далі мій шлях проліг до її верхів’я. Коли я побачив удалині мерехтливі вогники, то вже ледве волочив ноги. Якби ви стали табором хоч трохи далі, я б нізащо не добувся цього вігвама.

— Ха! Тобі пощастило! — озвався Короткий Лук. — Ти був без талісмана, та боги не покинули тебе. Мало хто виживав після укусу справжньої змії.

Батько не відповів — він знову заснув. Коли пішов Короткий Лук, ми також полягали спати.

Прокинувшись рано-вранці, я побачив, що батько ще міцно спить. Я попросив матір не розповідати йому про коней, яких я виміняв за боброві шкурки. Поспіхом поснідавши, я майнув на пасовище і привів двох скакунів. Ми із сестрою помчали галопом до річки? де були розставлені пастки. Сестрі я пояснив, що хочу сьогодні якнайшвидше впоратися з роботою, потім пригнати до вігвама наш табун і покликати батька: нехай побачить, які ми тепер багаті. Я хотів потішити його. Адже коли він ішов із табору, в нас було лише троє коней, подарованих Коротким Луком, а тепер їх налічувалося сорок голів.

Напередодні я поставив пастки далеко у верхів’ї річки, куди наші мисливці ще не доходили. Там уздовж берега ріс великий гай молодих тополь, і бобри — ці невтомні дроворуби — топтали стежки до гаю, ламали молоде пагіння, носили до річки, а потім, переправивши його на той бік, складали у воді на дно під крутим берегом, поблизу своїх хаток. До зими вони наносили великі купи тих гіллячок, а коли крига вкривала річку, бобри тягли гілочки до хаток, об’їдали кору, а обгризені палички пускали за водою.

Але тепер бобри не робили собі запасів гілочок. Цю роботу вони починали з осені, коли опадало листя, і кінчали з першими морозами. Одначе вони звично бігали до гаю протоптаними стежками, і я буй певен, що жодна з моїх трьох пасток не буде порожня.

Ми поприв’язували коней на узліссі й почали поволі спускатися до річки. Я тримав напоготові рушницю, сподіваючись підстрелити котрогось із тих звірків, що могли харчуватися на березі чи плавати у воді.

Раптом ми почули сплески на воді і якраз звідти, де стояла наша перша пастка. Сплески були дуже гучні, і навряд чи міг їх здійняти бобер. Але який звір там бовтався, ми не бачили, бо кущі затуляли нам берег.

— Постій тут, — сказав я сестрі, — а я піду подивлюся, хто там у воді.

Ступивши кілька кроків, я озирнувся: сестра йшла слідом за мною. Жестом я звелів їй зупинитись.

Вона похитала головою і так само жестами відповіла:

— Ні, я піду з тобою.

Більше я нічого не сказав їй і попрямував до річки.

Розділ шостий

Решту шляху я проповз, а коли, зіп’явшись, нарешті поглянув крізь кущі, то мало не вмер од страху: велика стара ведмедиця, стоячи на задніх лапах і піднявши передні, крутила головою, видивляючись щось у воді. Двоє ведмежат сиділо на березі і стежило за нею.

Раптом позад ведмедиці бобер вистромив голову, хапнув повітря і зник під водою. Вона враз крутнулась, підстрибнула і впала на чотири лапи, здійнявши довкола себе бризки. Та пазурі її правої лапи застряли в ланцюзі моєї пастки; ведмедиця смикнулась і витягла з води пастку, в якій я побачив великого кругленького бобра. Вхопивши звірка в пащу, вона душила до берега.

Мені аж в очах потемніло від злості. Звичайно, я страшенно боявся ведмедиці-грізлі: це був один із тих звірів, які нерідко знічев’я вбивають людей, залишаючи розтерзану жертву родичам для оплакування. Але ж ведмедиця розгнівила мене не менше, ніж налякала. Вона забрала мою пастку, а це — кілька скакунів, зрештою, вона забрала мого бобра, за якого я взяв би доброго в’ючака.

Тут я вперше згадав про своїх таємних помічників.

— Гай-ю! Ви, четверо прадавніх братів, допоможіть мені! — почав я молитися, ладнаючись до