Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

історики, бо Литовську метрику вивезла до Санкт-Петербурга Катерина II після третього поділу Речі Посполитої 1795 року. Отож, правку до згаданого документа вносили московити — члени знаменитої катериненської «Комісії…» А фальшувати надгробок руського (українського) князя Костянтина Івановича та влаштувати пожежу в лаврі 1718 року могли тільки за наказом московського царя Петра І. Не забуваймо, на ті часи цей тиран уже особисто сфальшував (переписав) матеріали Прутського походу 1711 року та за допомогою В.Н. Татищева привіз до Санкт-Петербурга із Кенігсберга (1716) так званий Кенігсберзький (Радзивилівський) літопис — першу російську літописну державну фальшивку. Тому, за наказами московських царів, старі писемні документи з лаври постійно вилучали. А от мармурову домовину вивезти не було нагоди. Після 1709 року Києво-Печерський монастир кишів московськими агентами, як і сьогодні (2014-ий). І пожежі в наших сховищах вони влаштовували не один раз. Пам’ятаймо!

Доказ московського фальшування цифр надгробку українського князя надзвичайно простий — не міг син князя Костянтина та лаврські отці, встановлюючи гробницю на території святої обителі (XVI століття), помилитися з роками народження та смерті. Отож, свідому фальш учинили московити! Святий князь Костянтин Іванович народився 1470 року; помер — 1533-го; прожив — 63 роки та отримав за життя 70 перемог.

І немає ніяких помилок! Та повернімося до батька Костянтина Івановича — князя Івана Острозького. Іван Васильович, скоріше за все, 1430 року народження. Ми пам’ятаємо, що Великий Литовський князь Сигізмунд Кейстутович підступно, за допомогою поляків, 1432 року перехопив владу у Свидригайла та збирався знищити близько 40 руських (українських) князів православного віросповідання. Так-от: чорні наміри не вдалося здійснити — зловмисника самого отруїли. Після смерті Сигізмунда його потенційні жертви (як головні противники) князі Федір та Василь Острозькі покинули державну службу. Федір Данилович пішов у монастир, а його син — Василь Красний, маючи на ту пору 50 літ, зайнявся розбудовою особистого князівства. Звичайно, малий Іванко, до 1440 року (відхід князя Федора до монастиря) виховувався під впливом діда. Не забуваймо, що за орденськими джерелами, діда Федора у ті часи (1430–1440 роки) величали «Гетьманом Поділля». Отож, десь були й козаки. Хоча, зрозуміло: на початку ХV-го і в XVI–XVII ст. — козацтво, як явище, мало різні ознаки. В Україні досі не існує досліджень, які б фіксували в деталях, як розвивалось та удосконалювалося життя козачої общини: від перших козачих ватаг до потужного козачого війська. І які б думки нам не нав’язували різні писаки щодо роду князів Острозьких (Галицьких), та історія українського козацтва чітко засвідчила, що іноземні найманці до появи того явища не мали жодного стосунку, в той час, як саме рід князів Острозьких вперше 1524 року виніс питання козацтва на засідання державної ради Великого Литовсько-Руського князівства. Послухаємо:

«Ідея використати козаків як силу в боротьбі з татарською агресією, залучити їх до несення прикордонної служби належала південноукраїнським старостам. Саме з їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського 1524 розглядалося питання про створення загону козаків для охорони територій, порубіжних зі Степом, для стеження за пересуванням татар уздовж південного кордону держави…

З поступовим збільшенням козацтва на окраїнах держави постає необхідність встановлення контролю з боку військових і цивільних відомств над населенням, що мешкало на кордонній лінії і не визнавало нічиєї влади над собою» [146, с. 499].

Уже 1520 року польський уряд на кордоні Західного Поділля створив прикордонні козачі загони для боротьби із наступаючим Степом. «…В описових реєстрах 1529–1530 рр. при переліку (прикордонних — В.Б.) рот дописувалися місця їхнього стаціювання» [153, с. 90].

Особливо відомою у польській історії стала Барська кінна рота Б. Претвича. Ми в цьому розділі не будемо розповідати про діяльність його у Східному Поділлі впродовж 1535–1550 років. А хто бажає дізнатися більше, пропоную звернутися до праці Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник». Ця чудова розвідка на нашу тему подає новий, непережований матеріал.

Я ж хочу загострити увагу читачів ось на чому. Якщо польський уряд звернувся до теми захисту подільських кордонів, по суті, тільки на початку XVI століття (1520 рік), то князь Василь Красний (Острозький) ту необхідність розумів ще 1421-го. Велике Литовсько-Руське князівство питання захисту своєї території розглядало на «державній раді» тільки 1524 року, та рішення не ухвалили. Як бачимо, поляки та литовці хоча й розуміли потребу оборони південних та південно-східних земель своєї держави, та поки їх особисто те не стосувалося, захистом кордонів, практично, не займалися.

Тому весь тягар оборони Поділля у XV столітті ліг, по суті, на руських (українських) князів та українське населення. Що й зрозуміло. Отож, акцію заснування 1421 року в Причорномор’ї фортець та поселень: Балабки, Маяки, Караул, Качебіїв, Чорний Град і придністровських міст слід, перш за все, розглядати як ініціативу князів Острозьких — Федора Даниловича та Василя Красного, хоча й узгоджену з Великим князем Вітовтом. Тому не може бути сумніву, що всі засновані 1421 року поселення — від Кам’янця (на річці Смотрич) до Качебієва та Балабок — належали Василю Острозькому та його роду. До речі, посол Гілльбер де Ланноа у своїх спогадах ніде не стверджував, що князь Гедігольд (Василь Красний) прибув на берег Чорного моря, маючи «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом», за наказом Великого князя Вітовта. Зрозуміло, що старший син князя Василя Красного — Іван — з молодих років заміняв батька на південних теренах Подільської землі. Ось так Іван Васильович Острозький разом із своїм степовим козацтвом набирався знань та вчився захищати землю від південних сусідів. Зазначимо, що й менший брат Івана — Юрій — отримав у володіння від батька сучасне подільське місто Ізяслав (Заславль) і став родоначальником нової князівської династії Заславських (Жеславських), яка швидко скатоличилась і опольщилась. А позаяк батько молодого князя Василь Федорович Острозький (Галицький), згідно із нашим дослідженням, прожив майже 71 рік (до 1461-го), то його син Іван більшу частину свого свідомого життя присвятив батьковому дитяті — придністровсько-чорноморським поселенням. Напочатку старший та молодший Острозькі спільно займалися цим питанням, а вже десь на старість князь Василь Федорович допомагав сину переважно порадами.

Про життя і діяльність князя Івана Васильовича можна знайти лише такі коротенькі записи: «…талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р(оку)» [65, с. 69].

І все!