Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

як декому здається: я забарикадувалася. Я не чекала, що ви прийдете.

Їй не хотілося б про щось його розпитувати, але цікавість узяла своє.

— Ви не поспішаєте? Тоді проходьте, сідайте. — І, помітивши, що він глянув на карти, сказала: — Адже треба чимось скрашувати самотність. Чим вас почастувати?

— Мабуть, нічим, я сьогодні тільки й роблю, що п'ю. Ваш пасинок Шарль з'явився вранці й почастував мене пікон-гренадіном. До нас приєднався Тео, ми випили й повторили. Потім я зустрів інспектора, і ми зайшли дз кав'ярні побалакати. Заходжу до вас — і на столі автоматично з'являється пляшка кальвадосу. Лікар виявився не менш гостинним. Трошю частували мене сидром.

— Вони добре зустріли вас?

— Могло бути гірше.

— Вивідали в них щось цікаве?

— Можливо. Поки розслідування не скінчилося, важко сказати, що цікаве, а що ні. До вас хтось заходив після мене?

— Ні. Але я сама виходила з дому. Навідала мадемуазель Cope. Адже вона така стара, що всі давно мають її за небіжчицю і ніхто й не навідає. Вона моя найближча сусідка. Коли б була молодша, то могла б просто перескочити через паркан… Тепер, як бачите, я сама. Мій драгун у спідниці вже давно подався додому. Спочатку мені хотілося взяти нову служницю й поселити її в домі, але тепер я от, міркую, чи варто, бо аж надто добре мені самій.

— Вам не буває страшно?

— Це трапляється, ви могли щойно переконатися на власні очі. Почувши ваші кроки, я навіть трохи розгубилася. Що б я робила, коли б до мене забрався якийсь волоцюга? Як вам здається мій план? Спочатку я гашу світло в домі, потім запалюю лампочку в саду: мене не видно, я ж бачу все.

— Мені здається, це блискуча вигадка.

— Зараз, правда, я забула запалити лампочку в саду. Треба буде згадати про неї наступного разу й навчитися одразу знаходити вимикач.

Він глянув на її ноги, відзначивши, що на ній черевики, а не пантофлі. Та чи дозволяла вона собі, навіть залишаючись вдома, носити пантофлі за межами спальні?

— Отже, досі ніяких новин, пане Мегре?

Він сидів у кріслі, яке стало для нього наче своїм. Увечері кімната здавалася затишнішою, ніж при денному освітленні: кола м'якого світла під лампами, тіні по кутках. Кіт і цього разу був долі; зіскочивши з крісла, віа зараз же, задерши хвоста, підійшов до комісара і заходився тертися об його ноги.

— Ви не розумієте котячої мови? — пожартувала вона.

— Ні, а що?

— Він просить попестити його. Ви турбувалися за мене?

— Я хотів переконатися, що тут усе гаразд.

— Ви досі не переконалися? Сподіваюся, ви не прирекли якогось бідолашного інспектора на те, щоб він цілісіньку ніч простовбичив на дорозі, охороняючи мене? В такому разі мене слід було попередити, я поставила б на кухні розкладачку.

Вона була дуже жвава, в очах у неї блищали пустотливі вогники. Принісши карафку, вона налила йому й наповнила аж по вінця свою чарку.

— Пані Мегре часом не скаржиться на ваш фах?

— В неї було задосить часу, щоб звикнути.

Він одхилився на спинку крісла, натоптав люльку, глянув на бронзового стінного годинника з двома мордатими амурами по боках.

— І часто ви розкладаєте пасьянс?

— Адже ви знаєте, що для самотніх людей інших ігор майже немає.

— Роза не грала з вами?

— Я пробувала навчити її грати в белотку, але марно…

Певно, Валентіна ніяк не могла добрати, що саме привело його сюди. Інколи він, здавалося, клював носом, і вона вже побоювалася, що він зовсім закуняє в кріслі, як це сталося з ним по обіді.

— Піду я далебі до себе в готель і ляжу в ліжко, — промовив він, зітхаючи.

— Може, ще одну чарочку, останню?

— А ви зі мною вип'єте?

— Охоче.

— Тоді згода. Дорогу я тепер знаю і не боюся заблудитися. Певно, ви теж скоро ляжете спати?

— Так. За півгодини.

— Прийнявши снотворне?

— Ні. Я його не купила. Тепер мене це трохи страшить.

— Але ви все-таки спите?

— Кінець кінцем я, звичайно, засну. Старим людям не потрібен довгий сон.

— Отже, до завтра?

— До завтра.

Знову пробираючись садом, він шурхотів гіллям; ледь чутно рипнула хвіртка. Постояв ще трохи на узбіччі дороги, подивився на край даху та. комин, які в блідому світлі місяця виразно вимальовувалися на тлі зелені. Потім підняв комір піджака — стало холодно й вогко — і широким кроком попрямував до міста.

Обійшовши відчинені ще кав'ярні — всередину він не заходив, тільки нашвидку оглядав відвідувачів, — Мегре здивувався, що не зустрів Анрі. Той, видно, ще й досі розшукував Тео.

Чи знав Анрі, що Тео повернувся до себе в готель? Чи сам запитав про нього в портьє? А може, він поїхав ні з чим? Мегре не знав, о котрій годині відчалює з Фе-канського порту його судно, вибираючись на два тижні ловити рибу в Північному морі.

Він зайшов на хвилинку до бару казино. Там нікого не було, тільки Чарлі підраховував виторг.

— Ви не бачили тут рибалки?

— Сина Трошю? Заходив годину тому і вже ледве стояв на ногах.

— Він нічого не казав?

— Мені нічого. Але сам із собою розмовляв і мало не забув свого мішка. А коли закидав його за спину, змахнув усе, що було на стойці,