Читати книгу - "Варан"

межами сущого»?

Настав ранок. Небо лишалося, як і раніше, темно-синім, але по всьому селищу разом завили, зашипіли ікласті вартові в кучугурах – кожний другий мав кличку «Дружок».

– Отакої, – пробурмотіла господиня. – Гей, дівки…

– Нехай посплять, – сонно озвався господар. – Тільки очі склепили, от… Оці байки нічні…

За ніч остиглі стіни зробились матовими, і запалена хазяйкою свічка тьмяно горіла на самоті. Хазяїн, сопучи, підкинув палива в пічку.

Небо над вогнищем ледь посвітліло.

Забулькала гаряча вода, у півмороку поплив нудотний запах риби.

Варан піднявся. Навідався до нужника надворі, біля самих дверей; замерз і довго відігрівався, примостившись поряд із пічкою.

– Хазяїне…

Той удав, що не почув. Похмуро перебирав при свічці мисливську снасть – на морську козу, як розумів Варан.

– Спасибі тобі, добрий чоловіче Варане, – сказала господиня, немов на зло господарю. – Ніч недоспали… Зате споминати тепер будемо весь рік.

Господар засопів.

– Ви щасливі? – спитав Варан.

Господар мало не впустив кістяний наконечник гарпуна:

– Що?

Господиня дивилась на гостя. Її очі здавались двома темно-вишневими лінзами.

– Так, – сказала вона нарешті.

* * *

Місцевий поштар довго скріб нігтями під рукавом шуби. Бродяга? Був і бродяга. Він, поштар, сам же його відвіз на перехрестя. Так, там і лишив. Бував у бувальцях, одразу знати, такий не замерзне, не пропаде… Куди потім подався? А хто його знає. На перехресті готель, там усе про всіх знають…

Поштарю хотілось побалакати, він охоче взяв би подорожника в сани, але в такі сніги й пошти ж нема. І трилапень в околі ходив, мисливці бачили. Ось хай сніги вляжуться, трилапень забереться, і наступного тижня, може, і з’їздимо, із перехрестя мішечок заберемо, але не сьогодні, крий Шуу, не сьогодні. А гість, якщо хоче, може сам собі хижку зі снігу спорудити, та й дровець прикупити в поштаря – воно й переночуєш…

– Хлопче, продай повозку, – сказав Варан.

Поштар витріщив очі, немов той самий трилапень наступив йому на ногу.

– Мені треба швидко, – сказав Варан. – Упряжка є? Тягуни?

– Жартуєш, батьку, – промимрив поштар. – У тебе таких грошей нема, щоб мою повозку купити. Я ж, той, на громадському кошті…

Варан витягнув із потайної кишені імператорську п’ятдесятку.

Такої райдуги сніговий дім поштаря не бачив від заснування. Густо-червоний, бірюзовий, аквамариновий і жовтий пламені відбивалися від стін і, мабуть, виривались із діри на стелі над вогнищем, так що поштар заозирався: а що як сусіди побачать?

– Ти… батьку… зарізав, чи що, кого?

– Заробив, дурню. У столиці такими грішми стіни обклеюють.

– Брешеш…

– Підбріхую, але не сильно. То як, продаєш повозку?

У поштаря тремтіли руки. Він скинув на Варана оком, оцінюючи його, – намагався зрозуміти, скільки ще грошей можуть уміщувати потайні кишені і яку біду – чи щастя – це дасть йому, простому поштарю.

– Спішу, – кинув Варан.

– Продаю, – зважився поштар.

Поштові сани виявилися непоказними – правдива тарадайка, замість сидіння – оберемок хвої, запона з дірявої витертої шкури. Зате упряжку Варан поцінував – три сотні тягунів, запряжених по два десятки, могли тягнути сани й по цілині, і по дорозі, прокладеній сніговим кротом.

Поштар вагався й щохвилини змінював рішення.

– Трилапень зжере, – казав він, запрягаючи тягунів. – Шкода… Чудові мушки, де ще таких купиш…

– Але ж цих десь купив…

– Дорожезні…

– За такі гроші ти знаєш скільки всього накупиш?

– Трилапню просто в пащу… Слухай, а давай я тобі назад віддам, гроші себто.

– Давай! – зло згоджувався Варан.

Поштар витягав п’ятдесятку, довго роздивлявся її й гладив, знову ховав за пазуху:

– Ні. Домовились, а слово, воно, знаєш…

А через хвилину знову починалось:

– Ну куди ти поспішаєш, га? У кучугурі як застрягнеш… До вечора не доберешся… А тут і трилапень…

– Давай гроші!

– Ну… Я ж так… Чого ж ти лютишся?

За якусь годину Варан усе-таки виїхав.

Сніговий кріт добре знав своє діло – дорога йшла крізь сніги, глибока, наче яр. Білі стіни стояли справа і зліва, майже змикаючись над головою. «Про крота не думай, – напучував поштар. – Я про нього ніколи не думаю, і от – досі Імператор милував. Тільки не задумуйся. Тому що коли ти їдеш, а він назустріч пре – нема ніякої можливості, ну просто все, кінець…»

Перші сто кроків тягуни брали розгін – тоненькі лапи з круглими опірними «п’яточками» залишали кумедну вервечку слідів. Потім забили крилами, і до слідів на снігу додався безумний, але по-своєму гармонійний візерунок.

Потім перша двадцятка важко відірвалась від снігу й полетіла, за нею друга, третя й так далі. Довга хмара голубувато-рожевих із перламутром комах витягнулась над дорогою, і круглий ніс саней трохи піднявся, неначе теж жадаючи злітати. Варан знав, що найхоробріший тягун у кращу пору свого життя піднімається найбільше на два людські зрости над землею. Ті, що насмілюються піднятись вище, гинуть, не залишаючи потомства…

На дні так званої дороги було похмуро й моторошно. Не думати про крота, сказав собі Варан. Думати про те, кого я стріну попереду. Про того, кого хлопець-поштар зовсім недавно віз по цій самій дорозі…

В’їхали у сніговий тунель – тут кріт ішов напролом, не дбаючи, щоб подорожник бачив зірки. Стеля непевно провисала – у повній темряві Варан устигав помітити тільки обриси перешкоди; він ліг на дно саней, приплющив очі, услухаючись у скрип снігу й ніжне дзижчання тягунів. Кріт ішов тут тільки вчора, тунель не встигнув завалитись… В усякому разі, не мав устигнути.

Він тужив за сонцем. Він мучився в «шкурі», яку можна було знімати лише в укритті й лише ненадовго. Він так давно не пірнав…

Тунель закінчився. Глибока колія кротової дороги тепер здалася світлою, ледве чи не затишною.

…А добре було б прийти до Підставки й сказати: я бачив. Я розмовляв із ним. Я знаю відповідь на питання, яке ви, Ваша Незрушносте, так і не насмілились поставити…

Він не повірив би. Узявся б допитувати. Ні, марна річ – приходити до Підставки з готовими відповідями; сам він так і не знайшов Блукаючу Іскру. Ба більше – переконав себе, що його нема…

Варан засинав. Дірява запона захищала від вітру; до ночі було далеко, пора убивчого морозу не прийшла іще, і Варан спав, несений трьома сотнями голубувато-рожевих перламутрових мушок. У сні його був Подорожник; він усміхався й казав: от бачиш. Усе повелося. Я просив тебе знайти бродягу – і ти знайшов…

І простягнув Варану намисто – ниточку голубих і білих вогнів. Намисто стало рости, підніматись над обрієм, залило все довкола синьо-білим світлом, наповнило відчуттям небезпеки…

Варан прокинувся. Сніг під санями скрипів