Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

Прискіпливо вивчивши текст, написаний запорізьким товмачем, прийшовши до згоди після довгих суперечок щодо малозрозумілих місць, опустивши другорядні деталі, ми могли б викласти історію козака Андрія Почекайбрата приблизно так.

…Рівно через п’ять років після того, як у середині квітня 1640 року Шарль дю Бас де Фезензак сьєр де Кастельморо, більш відомий читачам під іменем шевальє д’Артаньяна, вирушив з невеличкого гасконського села Люпіак на пошуки слави і щастя до Парижа, у столицю королівства Польського і Литовського прибув юнак років двадцяти. Він був одягнений, як звичайно вдягались французькі дворяни, що служили у війську: сині панталони, зелений камзол з високою талією і рукавами з поздовжніми розрізами, батистову сорочку з широким відкладним коміром, чоботи з халявами-розтрубами і високими підборами, короткий малиновий плащ. На голові — ширококрисий капелюх з м’якого фетру, прикрашений павиним пером і срібною пряжкою. При боці на шитій сріблом перев’язі висіла шпага. Довге, трохи закручене на кінцях смолянисте волосся, невеличка борідка клинцем і тонкі вуса пасували до смаглявого довгастого обличчя, що видавало уродженця півдня. Звали гостя Варшави віконтом Арманом ла Пейрі. На відміну від шевальє д’Артаньяна його молодший земляк не мав при собі навіть рекомендаційного листа.

Весна 1645 року була запізнілою. Над столицею королівства Польського і Литовського суцільною стіною висів туман, безперервно сіявся дрібний дощ. Пополудні трохи розвиднялось, але на зміну туманові приходили важкі хмари. Людей на вулицях майже не було. Зрідка проїжджали карети, розбризкуючи грязюку, інколи щодуху мчав озброєний вершник.

Віконт кинув мокрого плаща служникові заїжджого двору і наказав подбати про коня. Дзвякнув під поривом вітру бляшаний півень, з якого майже облупилась червона фарба, і тепер витвір чиєїсь невибагливої фантазії раз у раз теліпався на двох коротких іржавих ланцюгах. Заскрипіли важкі, оббиті кованим залізом дубові двері, пропускаючи запізнілого гостя у далеко не вишукане пристановище мандрівників.

Зсередини війнуло важким повітрям. Застільний гамір, здавалося, заповнив найдальші закутки величезної, з високим склепінням кімнати, яку тьмяно освітлювали причеплені до стін олійні каганці. За почорнілими від часу грубими столами гомінке товариство грало в кості, правило теревені, обмінювалося новинами або ж мовчки цмулило пиво і медовуху. Чулись польська, німецька, українська, французька, шведська мови, якими розмовляли жовніри, реєстровці, рейтари, заморські торговці.

Шукаючи вільного місця, віконт угледів четвірку картярів, які з запалом різалися в басет. Одному з гравців явно не щастило. Після кожного невдалого ходу він голосно згадував імена святих найчистішою французькою мовою, чим викликав вибухи сміху у своїх партнерів — німецьких рейтарів, які перебували на службі у короля Владислава.

Проте гравець, який сипав французькими словечками, намагаючись приховати свою досаду, не був схожий на земляка віконта. Зовнішність видавала у ньому запорозького козака. Одягнений у синій сукняний жупан, підперезаний малиновим поясом, з кривою турецькою шаблею при боці, в червоних шароварах, у смушевій високій шапці, з-під якої визирав довгий воронячий чуб, закладений за ліве вухо, вельми посмутнілий через невдачу, козак із зітханнями випорожнював свій шкіряний капшук. Німці жадібно стежили за гіркою талерів, що виростала посеред столу.

Біля запорожця стояв вільний стілець. Француз підійшов ближче, попросив дозволу підсісти. Козак кивнув на знак згоди: він саме рахував програні гроші, які рейтари, підсміюючись, почали хутенько ділити між собою. Коли вони вже вставали, в одного з них, давно неголеного баварця. який насмішкувато поплескав запорожця по спині, бажаючи щастя у наступній грі, несподівано вислизнула з рукава карта і впала під стіл. Окрім віконта цього ніхто не помітив. Зрозумівши, що перед ним нечисті на руку гравці, француз, звертаючись до німця, голосно сказав:

— Ви загубили карту, месьє!

— Доннерветтер! — вилаявся череватий рейтар, відтак, криво всміхаючись і недвозначно поклавши долоню на руків’я шаблі, з притиском кинув:

— Це не моя карта. Ви помилились.

— Це правда? — обернувшись до француза, запитав козак.

— Я добре бачив, що у цього вояка з рукава випала карта! — вигукнув віконт.

— Мерзенний наклеп! — перебиваючи один одного, заволали рейтари.

— А це що? — обурено запитав козак, тримаючи в руці карту, яку встиг підняти з-під своїх ніг. — Ану, гроші на стіл, бісові душі!

— Клятий жабенятник! — заревів товстий ландскнехт і кинувся на віконта, намагаючись вчепитися йому в горло.

Забувши у люті всі настанови військової тактики, німець перехилився через стіл, але його розчепірені пальці замість шиї віконта вхопили повітря: козак одним ривком підняв важенний стіл і перекинув на нападника.

Суперники оголили шаблі й шпаги, вичікуючи зручної миті для нападу. Першими почали рейтари, розпалені бургундським. Професійні вояки доволі хутко відчули, що мають справу не з новачками. Не спливло й трьох отченашів, як обидва рейтари попросили пощади. Третього, котрий намагався непомітно щезнути, козак упіймав уже на виході. Схопивши баварця за комір, він угрів його так, що той, ударившись потилицею об двері, витягнувся на кам’яній долівці.

Забравши у рейтарів програш, юнаки залишили заїжджий тій двір і подалися шукати більш гостинного пристановища.

Першим віконтовим запитанням до Андрія Почекайбрата (так звали козака) було: де він навчився французької мови. Запорожець відповів, що премудрості цієї його навчили у козацькій школі на Січі. А повправлятися у вимові можливостей в Короні[87] не бракує. Тепер він — товмач козацького посольства при королівському дворі. Побував і у Франції. Оце тільки повернувся звідти: допомагав козацьким старшинам порозумітися з французами на переговорах у Фонтенбло. Віконт довідався, що там був підписаний привілей про вступ козаків на службу до короля Людовика XIV.

У свою чергу Арман ла Пейрі розповів новому товаришеві, що прибув до Польщі в пошуках щастя, оскільки на батьківщині фортуна не дуже сприяла йому. Хотів би вступити на службу у французьке посольство, але не знає, як це зробити: у Варшаві немає нікого, хто б за нього поручився. Козак порадив звернутися до секретаря французького посольства П’єра Шевальє, який брав найактивнішу участь у підписанні договору між французьким урядом та запорожцями і справив