Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

її дід?

— Прадід. Дід…

— Не треба нічого розповідати. Відповідайте “так”, “ні”. Ясно?

— Так.

— У дитинстві захоплювалась малюванням?

— Не… не пам’ятаю.

— Музикою?

— Не тільки в дитинстві.

— Я ж попередив: лише “так” або “ні”.

— Пробачте…

— Числа запам’ятовувала погано?

— Так.

Зовсім спантеличений старик не знав, що й гадати про запитання “професора”.

— Ви її прадід по материнській лінії? — це було напівзапитання-напівствердження.

— Так.

Ім’я її матері починається на літеру “о”?

— Так.

— Батько — геолог?

— Так.

“Звідки він усе це знає?” — думав старик.

— У вашій родині більше гуманітаріїв?

— Так.

— У родині батька — представники точних наук?

— Так.

Юрій не давав старикові передихнути.

— Ви художник?

— Так.

— Малювати почали в юності? Раптово, мовби з натхнення?

— Так.

— Схильність до кубічних форм?

— Так.

— Улюблена геометрична фігура — нерівнобедрепий трикутник?

— Так.

— Ви кохали без взаємності?

У старика було таке відчуття, наче його роздягають догола. Він навіть щільніше запнув куртку.

— Так. Але…

— Без “але”. Ви чуйно реагуєте на зміну тиску. Головні болі?

— Так.

І вона теж?

— Мабуть, так.

— Як ви гадаєте, чи успішно завершиться експедиція “Океан-300?”

— Я не думав про це…

— Так чи ні?

— Якщо експедицію добре підготували…

— Так чи ні?

— Так.

— А тепер мовчіть.

Неприродно вигнувшись, Юрій знизу заглянув у обличчя дівчинки, і надалі промацуючи її голову.

— У тебе багато подруг? — запитав він.

— Так. Оля, Ліна, Тося… — почала перераховувати дівчинка.

— Ти не любиш цукерок?

— Еге ж, — сказала дівчинка, — не люблю.

— А любиш грати в м’яч?

— Ще б пак! Тільки мені не можна довго.

— Можна.

— Ви дозволяєте? Прадусю, чуєш?

— Вона швидко втомлюється… — пояснив прадід.

— Зараз я запитаю її, — мовив Юрій тоном, що виключав заперечення. — Це ти сама надумала називати прадідуся прадусею?

— А хто ж іще?

— А прадуся тобі не допомагає вигадувати слова?

Іноді, коли не зайнятий.

— Ти не хочеш, щоб я зробив тобі боляче?

— Так, не хочу! — вигукнула дівчинка, і в її очах з’явилися сльози.

— Пробачте, професоре, — занепокоєно втрутився старик. — Її не можна хвилювати. Може початися приступ. У її картці записано, що…

— Мене не цікавить її картка, — відказав Юрій, і раптом на його обличчі, мов сонячний зайчик, промайнула задоволена усмішка. — Зате мені вдалося встановити, що у вашій родині частіше кажуть “так”, аніж “ні”, і що приступи в неї починаються зненацька. Так?

— Так, — старик готовий був крізь землю провалитися, допит видався йому тортурами.

— А в політиці ви завжди вболіваєте за тих, хто виявляється слабкішим?

— Але яке це має відношення?

— Мені краще знати.

Нетерплячий рух бровами, і старик забурмотів:

— Даруйте, професоре, я розгубився. Ви говорите так, наче знаєте про мене все…

Його слова не справили жодного враження на “професора”. Юрій запитував далі.

— Ви не любите риби?

— Так, не люблю.

— А ти, — до дівчинки, — любиш чай більше, ніж молоко?

— Молока я взагалі не люблю.

Юрій різко повернувся, підійшов до пульта керування приладами. Рвучко висмикнув проводи із гнізд — ті, що йшли до апаратів ультразвукового масажу, іонтофорезу, кварцу, До магнітних барабанів, — і почав з’єднувати їх по-своєму, так, що вони утворили петлю. Затим він підкликав дівчинку і, перш ніж старик устиг заперечити, наклав їй петлю на голову.

Дівчинка судорожно відкрила рот, мовби хотіла крикнути і не могла…

ВТЕЧА САМОЗВАНЦЯ

Василь Фокін тріумфував. Усе життя він мріяв опинитися в гущі таких подій. І зараз він жалкував лише про одне: дружина й теща не побачать, як він сидить у кабіні міліцейського автомобіля поруч із майже легендарним полковником Тарновим. А за їхньою машиною мчать іще дві — із спритними й безстрашними хлопцями-оперативниками.

І подумати лишень, що весь цей загін веде він, Василь, рятівник! Що їх чекає попереду? Які події — аж дух завмирає! — відбудуться за його безпосередньої участі?! І хоч, одверто кажучи, Василеві страшнувато, зате вже тепер йому до кінця днів вистачить розповідей про те, що іншим і не снилося. Роззявивши роти, слухатимуть вони його та нестерпно заздритимуть.

Щойно машини в’їхали на територію медцентру, полковник Тарнов радіотелефоном передав розпорядження. Бійці оперзагону оточили головний будинок, перекрили входи й виходи. Декілька співробітників услід за полковником увійшли в самий будинок і зайняли там пости. Тільки троє з них разом з Тарновим та Василем піднялися ліфтом до кабінету директора.

Секретарка негайно впустила їх у простору кімнату, стіни якої