Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

чулось лише гудіння вітру, шум дерев і хлипання зливи, переривані блискавками й громом, зачувся нараз жиівий туркіт брички, що коло нашої хати, недалеко вікон притикаючої кімнати цвітів, котрої двері стояли відчинені, задержалася. Хора, що, як здавалося, знаходилася в півсні, видко не спала, рівно нам прислухалася до найменшого шелесту знадвору, піднялася тепер гарячкове в постелі й сіла. Витріщивши очі на мене, промовила одне слово:

«Приїхав».

Маня, мов наелектризована її рухом і тим словом, а може почасти й задержанням возу, звернулася в тій хвилі неначе без свідомості очима до мене. Я її зрозуміла.

Мала хвилина напруженого мовчання настала.

«Обринська, погляньте!» обізвалася тут же хора захриплим, твердим якимсь голосом і, вхопивши мене судорожно обома руками, ждала. Перелякана дівчина встала й підійшла до одного з вікон. Хоч і як тиснув вітер знадвору, вона все ж таки відхилила одну половину вікна й вихилилася надвір.

«Це ви, пане Олесь?» клякнула доволі чугно в темну ніч між хлипання дощу й черев хвилину ждала.

«Я!»

«Я!» Воно добилося аж до нас, до хорої, що в найбільшім напруженні, з широко створеними очима, дивилася і, мов не тямлячися, повторяла: «він, він».

Я вже не слухала її. Слава богу, буде зараз тут. Я поглянула на дівчину. Бліда, як смерть, вона зблизилася, майже хитаючись, до мене й шепнула: «Ви запишіться, я піду». Я кивнула головою, і вона відвернулася. Ледве що двері від сусіднього, а радше покою цвітів за нею зачинилися, коли за недовгий час увійшов і він.

Оксано! Я знала, що він свою матір обожав, що жив чи не більше для неї, як для себе. Знала, що вона за ним, одніською своєю дитиною, пропадала, але що в тій жорстокій, мов камінь твердій жінці була така сила любові, я не сподівалася. Він, неначе не бачачи нікого в хаті, йшов мов загіпнотизований просто до неї. Пішов і тут же над нею схилився: «Мамо!» Вона не відповіла. Вхопила його за шию, з її груді виривалось щось, мов плач, мов сміх, а далі й замовкла, і лиш її грудь, мов приважена тягарем, дихала важко. Через хвилину найсильнішого напруження вона нараз, мов тратячи відразу всю досі виказану силу, зімліла в його обіймах і подалася цілим тілом безвладно взад. Лице її побіліло, і вона не обзивалася. «Мамо!» кликнув півголосом удруге і цим разом тоном, що відкрив мені цілу шкалу найтрагічніших почувань сеї одної хвилини; всю тривогу люблячої душі, що в одній хвилі відчуває радість і тут же й жах.

«Вона гине, пані Міллер!» вирвалося стогоном з його грудей, і він поглянув на мене поглядом, якого не забуду до кінця життя свого.

«Ні, пане Олесь, ні! - вспокоювала я його насліпо, а сама з зворушення аж дрижала. - Вона умліла, втомилася, вижидаючи вас днями й чи не кожної хвилі аж до сеї послідньої. Успокійтесь. Вона мусить прийти до свідомості, це лише радість побачення звалила її».

І справді. По недовгім часі, в якому поступали ми з нею згідно приказів лікаря, вона почала наново віддихати, а потім отворила очі; побачивши наново сина при собі, вона їх знов замкнула.

«Не кидай мене, Богдане, сину, - прошептала ледве чутно. - Не кидай!»

«Ніколи, мамо, до іпосліднього віддиху не покину!» відповів він з зворушення аж стисненим голосом і схилився нараз низько над нею, майже приліг лицем коло її голови. Так кілька довгих поважних хвилин, мов любовного впевнення без слова, або також сповіді душі, душі.

Мене обняло холодом.

Чи плакав він, цей сильний мужчина?

Не знаю.

Соромився, може, своїх сліз, що втиснулись йому в цій хвилі в очі? Я не знаю, я відвернулася, здержуючися сама від сліз, відітзонувши глибоко, і раз на все зрозуміла оцього мужчину. Оцій матері, що була в своїй егоїстичній любові тверда й недоступна, мов скала, проти інших почувань, а разом з тим відчувала всі ступені материнської любові до свого сина, не годен був він опертися, так само й її бажанням дотично своєї особи, та поступати по своїй волі, не зломивши її або себе.

Приглядаючися йому от так кілька хвилин, я врешті встала й віддалилася безшелесне кілька кроків до дверей, щоб заглянути за Манею, коли оце він підняв голову і звернув своє гарне мужеське лице до мене.

«Залишіть, пані, - попросив шепотом, простягаючи руку за мною. - Вона, може, успокоївшись, засне, й тоді я займу на всю ніч ваше місце». І сказавши це, він всунув мовчки руку під подушку хорої і, схилившися боком над нею, мов над малою дитиною, неначе самою силою присутності своєї істоти усипляв її без руху. Коли я дала йому жестом знак, що зараз знов верну, він притакнув головою, а я подалася до сусідньої т. зв. цвітної кімнати. Що Маня там робила? Лягла до супочинку? Ждала мого поклику, як щоночі, коли ми мінялися коло хорої? Я не знала.

«Пані Міллер!»

Я оглянулася.

Він звернув голову за мною й спитав півголосом:

«Чи панна Обринська є де тут? Мені здається, це був її голос, що питав мене з вікна, чи я це приїхав».

«Так. Вона тут. Вона відійшла в оцю кімнату, - сказала я і вказала на двері, при котрих уже опинилася. - Я саме йду поглянути за нею».

Він, як перше, притакнув головою й звернувся до хорої. Я вийшла. Мимоволі полетів мій погляд до софи, де іноді опочивала, вижидаючи поклику або спочиваючи.

Одначе ні.

Цим разом вона стояла коло вікна, заложеного з долівки високими цвітами, і дивилася в темінь густої ночі. Надворі вітер притихав, а дощ лляв спокійнішим темпом. Мабуть, охолоджувала розгарячене чоло коло шиби, бо зав'язка, що обдавала білим перснем її голову, була трохи підсунена з-понад брів вгору, і широкий шрам, що показався незагоєний коло виска, був виставлений на холод.

«Ти не пішла до твого покою?» опитала я.

«Ні. Чи ви того сподівалися?» опитала.

«Так і ні, - відповіла я. - Я сама не годна б заснути, хоч би й могла вже відійти від хорої. Він хоче сам сторожити коло неї, хоча його годі самого з нею оставляти».

«А він. як взагалі?» вихопилось з її вуст несміливо.

«Зворушений до крайності».

«Чого ж? Вона ж жива»,