Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

разом з ним, бо знає, що се поліпшеннє буде поліпшеннєм і для неї. А в середній верстві зовсім не те. Що має спільного жінка судії, старости, комісара податкового або якого-небудь архівного моля з заняттєм свого чоловіка? Нічогісінько. Вона в переважній більшості випадків навіть не розуміє того заняття, не може зрозуміти, пощо і кому воно придатне. Вона знає тілько, що її муж має принести їй кожного першого стілько і стілько грошей, а понад те інтересуєся хіба його авансом, квінквеніями, пенсійними умовами — знов-таки з погляду на місячний дохід. Чим може бути для неї такий чоловік, котрого більша половина життя проходить у сфері зовсім чужій для неї, котрий із тої сфери приносить додому день у день хіба тілько втому, роздразненнє, отупіннє, вісті про «носа», дисциплінарки і тисячні бюрові неприємності? Скажи, чи такий чоловік своїм способом життя не виемансипувався від жінки цілковито? Він їй не товариш, вона не зацікавлена його ділом, і він для неї в найліпшім разі дійна корова; для свого серця, для своєї фантазії вона шукає іншого заняття. Щаслива та, що може знайти те заняттє в своїх дітях. А чим же ж при таких відносинах робиться жінка для чоловіка? Коли він оженився з любові, взяв бідну і сам бідний, то се правдива трагедія. Він швидко мусить побачити в жінці п’явку, що висисає його соки, що звисла на його заробок — і швидше чи пізніше він перестане поважати її, а найменше неповодженнє в його кар’єрі, найменше нещастє переміняє його рай на пекло. Для того більшість інтелігентних мужчин боїться сеї трагедії і жениться без любові. Вони мали час вишафувати весь запас своєї любові ще перед шлюбом. Великі міста і ті багаті «резервові армії» жінок, вибитих із натуральної колії, дають їм до сього багато нагоди, роблять легальне подружжє люксусом, чимось трохи що не смішним, філістерським, негідним характеру «свобідного, незалежного» чоловіка. Скажи сам, чи не тим духом надихані сотки отих ніби гумористично-сатиричних часописей, що зробилися такою характерною появою особливо в другій половині XIX віку? Що значать усі ті дотепи про тещу, про пан-тофлярів, про ірод-баб, якими заповнюються всякі «Journal amusant»[27], «Fliegende Blätter»[28], «Pschütt»[29], а яких малпує також наша молода слов’янська карикатура?

Іларіон. А що, Зеноне, не казав я тобі, що моя сестра небезпечний союзник? Чуєш, як побиває, як мовляв покійний Огоновський, тяженьким тараном твою кавалерійську філософію!

Зенон. Або побиває, або й ні. Філософія та сама, а радше, факти ті самі, тілько що пані дивляться на них зі становища жінки, а я — зі становища мужчини; паню вони обурюють, а я вважаю їх натуральним випливом наших відносин і — приймаю спокійно.

Евфрозина. А коли такий пан у тридцятім, тридцять п’ятім або сороковім році жениться, то чого він шукає в жінці? Або грошей, віна, для своїх промислових, біржевих чи яких там спекуляцій, або краси — щоб мати парадний шільд, або конексій та протекцій. Жінка сама собою, її душа, розум, чуття — все се не входить у рахунок і в подружжі не находить заспокоєння. Отеє єсть головне жерело феміністичного руху. Жінка середньої верстви побачила себе зайвою в житті; забажала знайти собі місце, знайти заняття обік мужчини. Їй не стільки хочеться зарібку — феміністки звичайно мають сяк-так забезпечене існування, — як радше, заповнення тої порожнечі і безцільності життя, на яку засудила їх емансипація мужчин. І замісь бути помічницею мужчині в його емансипаційній боротьбі, інтелігентна жінка робиться його конкуренткою, подекуди навіть його ворогом, і замість помагати справі загального поступу, спинює її, вносячи в поступовий рух непотрібне замішання та усобицю.

Зенон. Ну, я й не знав, що пані такий ворог жіночої емансипації.

Евфрозина. То-то й єсть: не знав! Се ви не перший мужчина, що довгі роки жиє обік жінки, нібито в приязні і товаристві, а не знає, що у неї на душі. І не тому не знає, що вона робить із сего якийсь великий секрет, а тому, що ніколи не поцікавився розвідати. А не поцікавився тому, бо не припускав, щоб вона могла знати і думати щось таке, на що варто би звернути увагу.

Іларіон. Ну, сестричко, се ти вже впадаєш у «емансипаційну» фразеологію! «Він мене не розумів!» — тямиш?

Евфрозина. А з твого боку не дуже-то гарно пригадувати мені се. А пану Зенону мушу ще сказати, що я зовсім не ворог жіночого змагання до рівної з мужчинами освіти, і науки, і праці. Тільки той жіночий сепаратизм, до якого доходить змаганнє сучасних інтелігентних жінок, видається мені явищем ненормальним і для справи поступу зовсім не пожиточним. В мужчині і жінці сотворила природа не дві раси, не дві окремі нації, а дві часті одної цілості. От тим-то змагання винайти для жінок якусь самостійність, якусь стежку, окрему від мужчин, — глупе і неприродне. Те, що ми бачили в XIX віці, повинно вести нас зовсім у противний бік: треба вчити жінок і мужчин спільного життя, спільної праці, товаришування і співділання й поза сферою полових відносин.

Іларіон. Ну, се питання рівності, а воно дуже скомпліковане і буде, певно, змістом історії XX віку. Чи так, сестричко? Спасибі тобі, що ти так гарно підперла мої виводи!

Зенон. І мої.

Евфрозина (сміється). Се моя найкраща надгорода, що оба панове вважаєте мене за свою союзницю. Видно, що жіноча вдача не стратила ще своєї синтетичної сили.

Іларіон і Зенон. І не стратить її, певно, і в XX віці.

Евфрозина. Ну, та годі вже нам дебатувати. Зближаєся дванадцята година. Врочиста хвиля! Перейдемо до салону!

Всі троє переходять до скромного салону, де на середині стоїть столик, накритий вишиваним обрусом, заставлений бутельками і чарками.

Іларіон (наливає). Ну, любі мої, тепер, у останні хвилини XIX віку вип’єм вічну пам’ять того нашого батька, віку великої праці, колосальної боротьби і великих здобутків, віку емансипації…

Зенон. Віку великої бляги, великого фарисейства, великих помилок і ілюзій, віку руйнування, нігілізму і безхарактерності.

Годинник зачинає бити дванадцяту.

Іларіон і Зенон. Requiescat in pace![30] (Кидають чарки додолу).

Іларіон. А ти, сестричко?

Евфрозина. Він дав мені найкраще, що могло дати мені життя, — дав мені ілюзію молодої любові. Я не зіб’ю по ньому чарки.

Іларіон (наливає шампанське). А тепер най жиє, шумить, красуєся і ликує новий, двадцятий вік і нехай принесе сповнення всіх чесних, чоловіколюбних змагань! Vivat, crescat, floreat![31]Зенон. Vivat, crescat, floreat!(П’ють.)

Іларіон. А ти, сестричко?

Евфрозина.