Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

вчасно для того, аби побачити, як Алтань спалахнув смолоскипом.

Ефект від цього був такий, як від сірника, встромленого в олію. Полум’я вирвалося в нього з грудей, залило голі плечі й потекло назад струмками, оточило його, оберігало його. Він був живим смолоскипом. Його вогонь набув форми пари величезних крил, які чарівно обгорнули його. У радіусі півтора метра від місця, де стояв Алтань, з води здіймалася пара.

Жинь довелося прикрити очі.

Це був дорослий спірлієць. Це був бог у людині.

Алтань відкинув солдатів немов хвилею. Вони квапливо дерлися на борт, воліючи радше спробувати щастя на охоплених полум’ям човнах, аніж зустрітися з полум’яним чудовиськом.

Алтань рушив до них, плоть злазила із їхніх тіл.

Таке видовище було для Жинь нестерпним, проте й відвести очей вона не могла.

Жинь замислилася, чи й вона так спалахнула в Сінеґарді.

Але, звісно, тієї миті, коли полум’я виривалося з її тіла, вона не була такою дивовижно граційною. Коли Алтань рухався, його полум’яні крила кружляли й опускалися, немовби відображення, без розбору гуляючи флотом, підпалюючи речі, ще не охоплені вогнем.

Цілком зрозуміло, нестямно подумалося їй, що Цике стали живими втіленнями своїх богів.

Коли Дзян учив її діставатися Пантеону, він учив її лише схилятися перед божествами.

Але Цике тягнули їх із собою в світ смертних, і коли це вдавалося, вони перетворювалися на руйнівну, хаотичну і страхітливу силу. Коли шамани Цике молилися, то не просили богів щось для них зробити, а благали діяти через них. Відкриваючи розум небесам, вони ставали посудинами для обраних божеств.

Що більше Алтань рухався, то яскравіше палав, немовби сам Фенікс поступово розгорався в ньому, аби пробити межу між світом снів і матеріальним світом. Усі стріли, які летіли в його напрямку, були марними, охоплені полум’ям, вони падали вбік і з шипінням гаснули в багнистих водах.

Жинь трохи боялася, що Алтань вигорить дотла, що від нього лишиться саме полум’я.

Тієї миті вона не могла повірити, що спірлійців так просто вирізали. Це ж якою ж дивовижною, мабуть, була армія спірлійців. Цілий полк воїнів, які горіли з такою ж величчю, як Алтань… Як хтось міг винищити цю расу? Один спірлієць наганяв жах, тисячі було вже не спинити. Мабуть, їм було б до снаги випалити весь світ.

Хоч яку зброю вони мали тоді, тепер солдати Федерації були позбавлені такої могутності. Їхній флот опинився в зовсім невигідному становищі: зусібіч затиснутий у пастці, з полум’ям за спиною, багнистою трясовиною під ногами та справжніми богами, які охороняли ті єдині смуги міцної землі.

Скупчені човни розгорілися дужче. Тюки з формами, ковдрами й ліками тліли й потріскували, викидаючи густі хмари диму, які огортали болото непроникною пеленою. Солдатів на човнах побільшало вдвічі, їм було нічим дихати, а ті, кого загнали на мілке, почали кричати, бо вода закипіла в палахкотливому пеклі.

Це була справжня бійня. Це було прекрасно.

План Алтаня був чудовим за своєю суттю. За нормальних умов загін із восьми осіб нізащо не зміг би вистояти з такими ресурсами. Але Алтань обрав поле бою, де кожна перевага Федерації нівелювалася середовищем, а переваги Цике примножувалися.

Усе йшло до того, що найменший підрозділ Міліції здолає цілий флот.

Алтань навіть не втратив рівноваги, ступивши на ніс одного з човнів. Він пристосувався до хиткої палуби так витончено, немовби йшов по твердій землі. Якщо солдати Федерації борсалися й плюхалася, він знову і знову кидав тризуб, щоразу пускаючи кров і стишуючи крики.

Вони видиралися й падали перед ним, немовби вклоняючись. А він вирізав їх, як очерет.

Вони з плюскотом падали у воду, крики гучнішали. Жинь бачила, як вони заживо варяться в неї на очах, як їхня шкіра червоніє, немов краби, а потім розривається, зварена зсередини і ззовні, як у передсмертних судомах очі вилазять із орбіт.

Жинь билася в Сінеґарді, спопелила генерала полум’ям, але тієї миті вона заледве могла стерпіти побіжні руйнування, яких завдавав Алтань. Він бився з розмахом, який не мав бути доступний людині.

Лише капітан флоту не кричав, не стрибав у воду, щоб утекти, натомість стояв виструнчившись, гордовитий, немовби він був на своєму кораблі, а не серед охоплених полум’ям решток флоту.

Капітан повільно витягнув меча й виставив його перед собою.

Він не мав жодного шансу здолати Алтаня в бою, але ця спроба видалася Жинь химерно вартою поваги.

Вуста капітана швидко рухалися, немовби він щось бурмотів, заклинаючи темряву. Жинь на мить замислилася, а може, капітан також шаман, але розібравши квапливу муґенську, зрозуміла, що він молився.

«Для слави Імператора я ніщо. Заради нього я очистився. Його милістю я маю мету. Служити — це честь. Жити — це честь. Померти — це честь. За Рьохая. За Рьохая. За…»

Алтань легко переступив обгорілий шолом. Язики полум’я лизали його ноги, засмоктували його, але не могли нашкодити.

Капітан підняв свого меча до шиї.

Останньої миті Алтань кинувся вперед, раптом збагнувши, що капітан задумав, але той був занадто далеко.

Капітан устромив меча і смикнув його вбік різким рухом. Його погляд зустрівся з Алтаневим за мить до того, як у ньому згасло життя, і Жинь здалося, що вона бачила блиск перемоги. А потім його труп упав у болото.

Коли сила Аратші вичерпалася, до Наріїнського моря понесло уламки: тліючі шматки потрощених човнів, припаси, від яких уже не було користі, і понівечені тіла.

Алтань наказав відступати до того, як солдати Федерації змогли перегрупуватися. Утекло значно більше солдатів, ніж вони вбили, проте Цике й не ставили собі за мету знищити всю армію. Потоп­лення припасів було достатньо.

Однак потонули не всі припаси. У сум’ятті бою Унеґень із Царою відокремили два останніх човни та сховали їх у каналі, що йшов углиб суші.

Тепер вони всі були на борту цих човнів, і Аратша гнав їх вузькими каналами Кхурдалайна до закутка в середмісті, неподалік від причалу.

Щойно вони повернулися, до них підбіг Жамса.

— Спрацювало? — наполегливо запитав він. — Запали спрацювали?

— Спалахнули, немов чари. Гарна робота, малий, — сказав Алтань.

Жамса переможно закричав. Алтань поплескав його по плечу, і Жамса широко всміхнувся. Жинь чітко розуміла з обличчя Жамси, що він обожнював Алтаня як старшого брата.

Було важко не відчувати сорому. Алтань мав таку серйозну підготовку, був таким звично неймовірним, що їй хотілося тільки догодити йому. Алтань був суворим командиром і рідко хвалив, але коли хвалив, це було неймовірно. Жинь хотіла цієї похвали, вона прагнула її, як чогось матеріального.

Наступного разу. Наступного разу вона не буде тягарем. Вона навчиться свідомо спрямовувати гнів, навіть якщо ризикуватиме втратити себе в ньому.

Ту ніч вони відсвяткували мішком цукру, поцупленого з одного вкраденого човна. Їдальня була замкнена, вони не мали в що насипати цукор, тому просто їли його ложкою. Колись Жинь це здалося б огидним, а тепер вона охоче набивала рота, щойно ложка й мішок доходили до неї по колу.

Поступившись наполегливому проханню Жамси, Алтань неохоче запалив для них велике багаття на порожньому полі.

— Ми не тривожимося, що нас можуть побачити? — запитала Жинь.

— Ми зараз глибоко за нікарськими лініями оборони. Усе гаразд. Просто нічого не кидайте у вогонь, — сказав