Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 64

Богдан провів у лікарні після операції ще тиждень під пильним наглядом лікарів.

Мирослав заходив до нього щодня, приносив смаколики, якими Богдан його ж і годував із рук, сідав на край ліжка і розповідав щось нове зі свого життя.

Богдану залишалося тільки розглядати його широко розплющеними очима, бо життя у Мирослава перевернулося буквально з ніг на голову. Білецький, наприклад, який завдав їм стільки проблем, кудись зник, як крізь землю провалився. Мирослав сказав, що його це влаштовує, і додав, що той, напевно, все-таки живий.

Сам Мирослав тепер був, як то кажуть, ласим шматочком, сином одного з найвпливовіших людей у всій країні.

– Мене ніхто не чіпатиме, батько сказав, всі в курсі, що я під його захистом, і знають, що якщо зі мною щось трапиться… – Знизав плечима він, відпивши трохи гарячого шоколаду зі склянки. – Їм каюк.

Зотов вирішив залишитися в місті на певний час і дзвонив майже кожен вечір.

– Мабуть, він хоче налагодити з тобою контакт, – припустив Богдан.

Його часті візити, звісно, помітили і батьки, і Вік. Брат особливо активно невербально висловлював своє обурення, зітхав, дивився в стелю, схрещував руки і гримів рандомними предметами, варто було Богданові згадати Мирослава. Розмова про нього повисла в повітрі, залишалося лише почекати, коли батьки вважатимуть Богдана досить зміцнілим для питань про зв'язок з хлопцем з мерії.

Тож Богдан чекав.

До подій з Білецьким він намагався зберегти стосунки з Мирославом в таємниці, а тепер приблизно так само хотів розповісти про них близьким.

Так, він був щасливий із чоловіком, якому нещодавно виповнилося двадцять два. Але не хлопцем, ні, саме чоловіком. І якщо Богдан почував себе чудово з ним, то й батьки повинні були за нього порадіти. Хіба не так працювало кохання?

Мирослав діяв на Богдана як індивідуальне знеболювальне із приємними бонусами у вигляді поцілунків.

Далі вони поки що не заходили, хоч у Богдана і була кнопка «не турбувати» біля ліжка. І йому шалено хотілося зробити з Мирославом щось вкрай непристойне, показати і довести, що цей маленький геній, як і раніше, належав тільки йому. Що ж, мабуть, зміни, які торкнулися всіх сфер життя Богдана, не оминули і його почуття до Мирослава.

Вони стали глибшими, інтенсивнішими, дорослішими.

Богдан усвідомив, що не готовий відмовитись від Мирослава, навіть якщо на кону опиниться його кар'єра мера.

– Ось як смерть змінює пріоритети, – засміявся Кіра, коли Богдан поділився з ним своїми новими сумнівами.

– Думаєш, я збожеволів?

Він обережно поставив ноги на підлогу, опинившись навпроти Кіри, що розвалився в кріслі зі схрещеними колінами.

– Ні, не думаю, – похитав він головою. – Мирослав урятував тебе. І… Зараз це, на велике щастя, – приклав Кіра руку до грудей, – вже позаду, але я добре пам'ятаю, як він ризикував заради тебе.

– Він дуже сміливий, – підтвердив Богдан.

– І розумний.

– І мій, якщо що, обережніше тут з компліментиками, ага, так, – пильно подивився він на свого друга.

Той відвернувся, так замріяно посміхнувся, що Богдан навіть застиг.

Він серйозно, звісно, не вірив у можливість почуттів між ними, точніше, у те, що Мирослав міг би на когось запасти у перерві між сеансами страждань та порятунком його, Богдана, від смерті.

І все ж таки Кіра виглядав дивно.

– Щось відбулося?

– Ні, ні.

– Ти ж брешеш мені.

– Ні.

Почавши метушливо збиратися, Кіра завзято ігнорував погляд Богдана. Секретики у нього з'явилися, треба ж.

– Це не стосується Мирослава? – зупинив його Богдан запитанням у дверях.

– Ні, – хмикнув той.

– Тоді гаразд, почекаю.

На восьмий день перебування у стаціонарі лікарі дозволили йому піти додому.

Богдан навіть не думав робити з цього цілу процесію, але в холі його зустріли і батьки, і Віктор, і Кіра.

Мирослава він переконав сходити на пари, щоб його не виперли з вузу.

Але найбільший сюрприз чекав на Богдана зовні. Коли він штовхнув двері, то мало не оглух від криків, гуркоту та оплесків. Якимось незбагненним чином люди дізналися, що його виписували сьогодні, та заповнили всю площу. Не встиг він навіть звикнути, як слід, до низького грудневого сонця, що сліпило очі, а телевізійники вже вітали його з перемогою. З якою ще перемогою? А, над Білецьким. Люди думали, що він епічно з ним бився, чи що? «Ні, насправді мене врятував мій хлопець», – про себе відповів Богдан, а їм – щиро усміхнувся.

Йому, як ніколи раніше, хотілося жити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍