Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 30 РИТА

— Так знайди, — з щедрим гнівом відгукуюся я негайно. — Он скільки фанаток, усі як на підбір. Проводь час! Ніби я тебе тримаю. А про хокей! Поняття не маю, про що ти говориш.

Він продовжує постукувати по керму, а потім страшенно міцно стискає його, але я відводжу погляд убік.

— Саме так, — оскаженіло продовжує Артур своїм фірмовим спокійним тоном, — адже не тримаєш. І я не сплю з фанатками, щоб ти знала. Ти різницю вловлюєш? Мені не треба "трахатися", Рито. Ми... Я ж тобі сказав, що в нас усе буде по-нормальному. Якби мені треба було просто спати... Ти взагалі не розумієш? Ти теж ні з ким спати не будеш. Це хоча б, сподіваюся, тут зрозуміло?

— Вибач, але це не я обіймаюся з іншими направо і наліво, — виривається в мене, і моя долоня одразу ж тягнеться до дверного замка.

— Я щасливий, що ти звернула увагу, — цідить він крізь зуби. — Можливо, не все втрачено, і королева гордості достатньо доросла, щоб зізнаватися в людських почуттях.

— Ну знаєш, — розлючено смикаю я дверцята. — Корчиш із себе прямолінійного і чесного, в іграх звинувачуєш інших, а влаштовуєш дитячий садок. І тобі довіряти? Піди, обіймися з фанатками ще раз. Повір, я не зістрибну з мосту від горя.

Він утримує дверцята, не дозволяючи мені вийти, і я протяжно видихаю.

— А ти вважаєш нормальним вдавати, що ми не разом? Вдавати, — повторює Артур, — вдавати. Можливо, з фанатками я теж вдавав? Яка різниця, справді? Пішло воно все на хрін, я ніколи не підпишуся на таке. Усі знатимуть, що ти — моя дівчина. Усі!

Резник промовляє це з таким почуттям, з таким апломбом і зарозумілістю, що в мене темніє в очах від обурення. Це просто питання его і питання гордості для нього.

Але я переборюю себе.

— Я б хотіла, щоб усе було по-іншому. Це ти не розумієш.

— Я знаю, чого я хочу, — твердо і чітко вимовляє Резник, розвертаючи мене до себе. — Я хочу Кубок і отримаю його, я хочу рекламні контракти й отримаю їх, і я хочу тебе. На менше я не згоден і не підписувався. Не потрібно цієї мішури. Рита... подивися на нас... подивися на нас, як кілька хвилин тому, ти ж сама сказала...

Він нахиляється, щоб зазирнути прямо в очі, і мене нудить — усередині все перевертається — від того, що мені доводиться так чинити.

— Ти не здатен іти на компроміс, — лепечу я, уникаючи наполегливого погляду.

— Це хіба мінус? Є питання, в яких не повинно бути компромісів, і це якраз таке питання.

— Якщо я тобі кажу, що не можу відкрито зустрічатися з тобою, то ти маєш мені вірити, — з останніх сил прошу я. — А не погрожувати мені, що все буде тільки по-твоєму.

— Я не погрожую, я — попереджаю.

Я все-таки підіймаю на Артура очі, і розумію те, що він має на увазі. Що він сам не хоче робити те, про що "попереджає". Що він сподівається переконати мене замість того, щоб іти наперекір.

Резник упевнений, що все питання в моїй впертості.

Чорт забирай, неможливо повірити, що я опинилася в цій точці. Найпоганіша ідея в моєму житті — погодитися працювати в популярному хокейному клубі.

— Я зараз вийду з машини та піду додому, — попереджаю я, збираючись із силами, щоб закінчити цю розмову м'якше.

— Так іди, — глузливо промовляє він і навіть відчиняє переді мною дверцята. — Давай, так. О котрій завтра трахаємося? Я вже пригледів запилений куточок. З павутиною подовше, тобі сподобається.

А я ще хотіла запросити цього хама до будинку, але нічого, він власноруч вніс себе в чорний список.

— Ані о котрій, — посміхаюся я особливо широко і насолоджуюся, як роздуваються ніздрі його безглуздого нахабного носа. Я зачиняю за собою дверцята у відвертому нападі сказу наостанок.

Сподіваюся, у нього відвалилося кермо разом із його довгим носищем.

Уже прикінчивши другу пачку полуничного йогурту, я привожу кухню до ладу. Рука так і тягнеться до телефона. Якщо увімкну зараз те саме відео, то це стане ідеальним способом нагадати собі, чому я не можу просто взяти й сказати Резнику.

Я навіть вмикаю відео, хоча пальці тремтять.

Протяжні звуки фанфар оглушують, і я не можу, не можу...

Кидаю телефон на підлогу і топчу його ногою доти, доки він не вирубиться. Перевертаю миску зі столу і відкидаю скатертину вбік. Вимиті склянки теж летять на плитку. Я зупиняюся тільки перед вазоном на підвіконні.

Потім сиджу на стільці, серед влаштованої розрухи, і ні про що не думаю. Тільки годинник цокає у вітальні.

Доводиться поворухнутися, коли я помічаю дивні звуки з боку дверей.

Першою думкою, як на зло, вискакує позив зателефонувати Резнику, але, слава богу, я здатна долати хоч деякі емоційні пориви, на відміну від декого.

Обережно наближаюся до виходу, і через кілька хвилин мовчазного спостереження розумію, що це Резник встановлює тимчасовий захист. Я відчиняю двері.

Його сірі очі серйозно вдивляються в мої, а потім він проходиться незрозумілим поглядом по моєму тілу. Я смикаю край розтягнутого домашнього светра.

Я нарешті відкриваю рот, щоб запросити його всередину, але він заговорює першим:

— Тут за десять кілометрів звідси притулок із собаками. Візьми собі бездомного пса, щоб тягався скрізь за тобою, боягузко. І так, справа ж не тільки в тому, що тебе обговорюватимуть у журналах і на форумах, і не тільки в публічності. Боягузка. Солодких снів.

Він кидає мені порожні коробки під ноги й опиняється біля хвіртки швидше, ніж мені вдається кліпнути.

— // —

Я приходжу до тренувального центру навмисно раніше звичайного часу, випереджаючи графік на сорок хвилин.

"Навмисно" — це, щоб не зіткнутися з Резником, адже матч із "Барсами" відбудеться вже завтра, а сьогодні з самого ранку очікується переполох.

Але спритна й наполеглива рука тягне мене в нішу перед медичним крилом до того, як я встигну пискнути.

— Ти... Ти! — злякано обурююся я.

Резник не говорить ні слова: ні до сексу, ні після.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍