Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

Лайрелін розправила крила! Вона летіла! І я разом з нею відчувала міць крил, вітер і... тугу! Небо пронизало оглушливе тривожне ревіння, а наступної миті дракониця склала крила і кинулася вниз.

«Рятуй його!» – промайнуло у свідомості, щойно драконові лапи торкнулися снігу. А потім тіло охопив вогняний вихор, повертаючи мені можливість управляти власним тілом.

– Раш! Раш, ти мене чуєш? – кинулася до нього, відчуваючи, як ноги роз'їжджаються на підталому снігу.

– Вона... прекрасна, – Раш прошепотів ледве чутно, не розплющуючи очей, і його губи торкнулася ледь помітної посмішки.

– Не здумай втрачати свідомість, чуєш?! – я прокричала, скоріше для того, щоб заспокоїти себе. – Я витягну тебе! Зараз! Так просто ти мене не позбудешся...

Зосередилася на порталі та місці призначення. Перед внутрішнім поглядом Лайрелін відразу намалювала хол імперської лікарні. Тільки там нам зараз могли допомогти!

Стук підборів проносився порожнім холом тривожною дзвінкою луною. Перед очима миготіли портрети королів Імперії з різних епох, але я не помічала нічого довкола. Металася з боку на бік, зчепивши зуби і старанно прислухаючись до звуків навколо. Лайрелін чула і бачила набагато більше за мене. Шурхіт паперів, тупіт, відсторонені дзвінкі голоси служниць, які обговорюють останні плітки про спадкоємця. Слух загострився до краю. І мені треба було почути лише один єдиний голос у всьому цьому гомоні. Але ні. Раш, мабуть, все ще знаходився непритомний. І талір Дерінгріель не поспішав порадувати мене добрими новинами. А погані думки, ніби зграя гарпій, роздирали мене зсередини на шматочки.

Чому ж так довго?! Здавалося, що минула ціла вічність!

Десь унизу почулися квапливі кроки. Все всередині завмерло, і я різко розвернулась у бік широких сходів.

– Лієра Хеймар! Ви живі! – Переді мною з'явився Майл, і на його обличчі ніби читалося полегшення. – Що сталося?

Його чіпкий погляд оцінювально пройшовся по подолу сукні, що обгоріла. А я напружилася. Все всередині стрепенулося від ворожості. Кінці пальців обпалило магією. Напівдроу напівлюдина. У його жилах тече кров темних ельфів. Він працював разом з Іллейною, а це означає...

– Я не впевнена в щирості ваших переживань, таліре Ірнашнаель, – я промовила крізь зуби і виставивши про всяк випадок долоні перед собою. – Де ж ваша незамінна напарниця?

На обличчі напівдроу ніби промайнуло здивування. Чи це акторська гра?

– Мені б теж хотілося знати, – Майл схилив голову і насупив брови. – Лейна зникла разом із вами. Безслідно.

– Цікаво. І як ви знайшли мене?

Він точно заодно з цією мерзенною людинкою! І чому я не спалила цю магиню до всіх демонів? Одне заклинання, і той ніж ніколи б не торкнувся Раша!

– Півгодини тому мені вдалося відстежити ваш артефакт зв'язку тут, – Майл відповів, зберігаючи спокій. – Тому я тут. Де Тайраш?

Я розтулила рота, щоб відповісти, але за спиною з гуркотом відчинилися двері і ми синхронно обернулися.

У дверях з'явився Раш. Блідий, із темними колами під очима. Але в його погляді читалася така рішучість, що здавалося, що зараз він готовий був звернути гори. Впертий!

– Майле, знайди Іллейну! – коротко, хрипко, але чітко скомандував Тайраш. – Якщо потрібно – приспи, але достав її в допитні. Вона потрібна мені живою.

– Буде зроблено, – трохи збентежено і трохи загальмовано кивнув напівдроу.

Я зробила глибокий вдих, відчуваючи, як на очах проступили сльози і кинулась до Раша. Каблуки роз'їжджалися на мармурі, але мені було начхати. Секунда, і мій ніс уткнувся у його піджак. Обережно, намагаючись не завдати болю, провела долонями по його плечах. Живий...

– З тобою все гаразд? – Запитав Раш, прийнявши мене.

– Так, – видихнула у відповідь. – Ти як?! Що сказав талір Деррінгріель?!

– Все добре! – процідив Раш крізь зуби. – Тобі краще зараз вирушити додому. Я не побудую портал, – якось, немов вибачаючись, упустив мій чоловік. – Тому доведеться тобі знову покататися на драконі.

– Лієр Хеймар! – пролунав голос головного цілителя палацу повелителя в порожньому холі. – Я ж заборонив вам підводитися. Мінімум тиждень! Наслідки...

– Талір Деррінгріель, – обірвав Раш розлюченого напівельфа. – Вам не варто було так драматизувати! Зі мною все в порядку. Шейлін, нам час.

– Раш! Не можна так! – я спробувала наполягти, але марно. Він підхопив мою долоню і впевнено попрямував у бік сходів.

Різкі рухи, швидкі кроки, важке дихання і ця блідість – йому явно було далеко не так добре, як він хотів показати. Але слухати когось відмовлявся геть-чисто. Ох, як чоловіки бояться показати свою слабкість.

Ми подолали сходи і опинились навпроти виходу до величезного палацового саду. Крізь величезні вікна було видно просторі майданчики, стежки та доріжки, залиті м'яким магічним світлом.

– Вас треба убезпечити, – коротко пошепки просвітив мене чоловік. – І я тепер нікому не можу вас довірити. Лайрелін треба знову піднятися в небо.

Раш хотів сказати ще щось, але якось недобре закашлявся, на його лобі виступили крапельки поту і не похитнувся він тільки завдяки тому, що зупинився біля самої стіни і просто на неї сперся. Лайрелін відразу відгукнулася хвилею занепокоєння