Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Якось увечері ми сиділи з сестрою у мене у квартирі, їли суші. Теревенили про всяке. Я їй розповів про Юлю, що та творить та чому не варто Свєті з нею спілкуватися. Про наркотики у моїй каві, про дивний ранок у номері готелю також розповів.

Після тих фото, де ми цілуємось у ресторані, я все чекав, що Романова знову з'явиться на шпальтах газет з новими «неймовірними історіями кохання» або з новими спільними пікантними фотографіями. Наприклад, як ми займаємося сексом в номері.

Але нічого не було. Зовсім. Юля наче просто розчинилася в повітрі. Хоча я підозрюю, що без допомоги батьків тут не обійшлося.

Розповів сестрі про Аню і про те, як я закохався в неї. Поділився як мене від неї криє. Сестра, як я й думав, трохи покепкувала, посміялася з мене, але загалом зраділа. Навіть у якийсь момент почала захищати Аню. Мовляв, дівчинці двадцять років, а тут я зі своїми «хочу» на неї тисну. Додати ще з’ясування стосунків з Юлею, фотографії, новини про весілля. На думку сестри, І я нічого не пропоную дівчині конкретного, лише тисну на неї. Коротше, Свєтка каже, що дівчина заплуталася, а мені треба бути більш терплячим.

Думаю, сестра ще довго могла б розповідати, що так чи не так я робив. Але знову плани різко змінилися через телефонний дзвінок. Петро Сергійович знайшов того самого Леонарда з Парижу, який розповів дуже цікаві факти про Юлю. Такі, що я не міг повірити жодному слову. Мені здавалося, що цей козел усе вигадав.

Це ж Юлька. Я її знаю з дитинства, не могла вона таке витворити. Тому я не знайшов нічого кращого, аніж полетіти до Парижа та особисто зустрітися з ним. На мій подив, Леонард швидко погодився.

Зустріч відбулася у ресторані, в центрі французької столиці. Леонард розповів мені саму шокуючу новину, чому Юля таке робить. Юля – наркоманка. При чому вже понад два роки. Весь час, що вона була з ним у Парижі, Леонард періодично лікував її від залежності. Оплачував клініки, психологів, тренерів. Але за місяць після реабілітації Юля знову поверталася до вживання.

Два роки він боровся із залежністю Романової, бо кохав її та не міг дивитись як вона себе вбиває. Але всьому приходить кінець. Терпінню Леонарда також прийшов фінал. Йому набридло вкладатися в наркоманку, якій треба лише дозу, все інше не має значення.

А ще він з'ясував, що дилером дівчини був її фітнес-тренер, з яким Юля теж крутила роман. Після того, як Романова перестала отримувати гроші на життя від Леонарда, вона втекла від нього з тренером.

Менеджер не став її більше шукати, бо скільки можна. Хоче здохнути, хай здохне.

Сказати, що я ошалів, це просто не сказати нічого.

Вже сидячи в Міжнародному аеропорту Парижа імені Шарля де Голля, після розмови з Леонардо, все прокручував у голові моменти нашої зустрічі з Юлею та думав, як я нічого не помітив? Як не зрозумів раніше? Її дивна поведінка. А кава з наркотиком, секс, якого не пам'ятаю?

На щастя керівник служби безпеки тоді мене відправив здавати всі можливі аналізи: кров, якісь мазки. Треба було з'ясувати, який саме ще подарунок я міг отримати ще від колишньої. Відповідь лабораторії була однозначною – я чистий, нічого не виявлено.

Але факт залишається фактом, навіщо Юлі мільйон євро від мене? У неї реальні борги чи просто сучці на наркоту не вистачає? А якби я погодився з нею поновити стосунки? Особливо, якби не зустрів Аню.

На моє щастя, що Аня стала своєрідним оберегом від впливу Романової.

Вже в столиці, сівши в таксі, я зрозумів, що правда про Юлю — це не найжахливіше у житті. Найжахливіше - це дізнатися, що поки ти був на висоті десять тисяч метрів над землею, сталося те, чого ти так боявся весь цей час. Не стало батька. Мого тата. Частини мене не стало в той момент.

Це просто як грім серед сірих хмар. Довкола в житті й так було все похмуро, а з втратою батька стало все зовсім чорне. Все, що я зміг в той момент це приїхати у квартиру та зачинитися там на деякий. Вимкнув телефон, спустошив за вечір половину домашнього бару.

Мені хотілося забути про все. Просто хотілося спати без думок. Хотілося плакати від болю, образи, несправедливості життя. Хотілося вити, що через якусь дурну наркоманку я не був поруч із батьком у його останні хвилини.

Як у ці дні приходила Світлана, я практично не пам'ятаю. Лише пам'ятаю, що вона щось казала про Аню. Але як тільки я чув ім'я дівчини, то знову робив зайвий ковток коньяку.

Не можу. Я все. Моя батарея сіла. Я повністю розрядився.

Проспав у алкогольному забутті чотири дні. Але за моїми відчуттями то був весь місяць. Час наче зупинився. Лише дата на календарі – шістнадцяте лютого – мене привела до тями та змусила виповзти зі свого барлогу.

Я чудово пам'ятаю, що завтра день Аніного народження. Хотів послати букет, але не так і не вирішив чи варто. Адже їй по хрін на мене. Я не її мрія, трясця! Вона мріє про іншого чоловіка у житті.

Потім я виривався до ювелірної крамниці, довго тинявся там у пошуках чогось особливого. Дівчина-консультант наполегливо пропонувала купити мені обручку. Але я розумів, що це не те, що взагалі зараз треба. А потім я побачив невеличкий кулон із білого золота на ледь помітному вузькому ланцюжку. Одразу уявив його на тонкій витонченій шиї Ані.

Ідеально.

Купив миттєво. Навіть якщо їй все одно на мене. Але мені щось ні. Подарую та піду.