Читати книжки он-лайн » Любовне фентезі 🧝‍♀️💘🗡️ » Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна

Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76
Перейти на сторінку:

Але потім у справу втрутилася та темрява всередині, що незмінно пожирала добрі емоції. Варто було Асдусу зародити в мені сумніви в дівчинці, як ця темрява охоче вхопилася за них. І це стало початком кінця.

Досі думаю над тим, що було б, якби тоді все не зіпсував. Сам розповів би про парі та сказав, що давно від нього відмовився. Зізнався, що вона дійсно для мене дорога. Гордість та впертість знову перемогли. Я переконав себе, що так буде краще. Що навіть добре, що вона пішла. Так легше буде її забути.

Але легше не стало.

Чим вона так мене зачепила?

Кривавий місяць над дикими землями дивився на мене, як величезне запалене око, і наче насміхався. Він не міг дати відповіді на моє болісне запитання. Хоча серце, що знову і знову змушувало повертатися до тих хвилин, що ми провели разом, охоче на нього відповідало. Її щирість, вміння віддавати, нічого не вимагаючи натомість, емоційність і тепло. Вона розтопила ту кригу, що накопичувалася у серці довгі роки. Але я надто пізно це зрозумів. І тепер нічого вже не можна повернути чи змінити.

Тому я так і скаженію. Зганяю злість на здобич, на яку полюю. Випробовую терпіння Гілери тим, що не бажаю слухати її настанови. Я лише намагаюся таким чином угамувати постійний біль у серці. Затьмарити чимось образ зеленоокої дівчини. Щоб не бачити кожного разу, як заплющую очі, її щирої і довірливої посмішки.

Гострий вампірський слух уловив якийсь шерех, і я одразу обернувся на звук. Губи викривила жорстока посмішка. Схоже, моїй здобичі набридло терпіти. Вона сама вирішила пополювати на мене. І, звісно, звинувачувати її в цьому важко. Я вже спустошив з десяток таких, як вона.

Мойнери. На рідкість мерзенні на вигляд створення з пухирчастою зеленою шкірою і вертикальними повіками, що приховують круглі опуклі жовті очі. На смак їхня кров, звичайно, не зрівняється з людською. Але мені приносив задоволення сам процес вистежування та полювання. Чим небезпечніша здобич, тим цікавіше. Та і це непогане тренування нових сил, що в мені відкрилися.

Після того, як переродження остаточно завершилося, моя сила зросла. А моя бойова трансформація лякала навіть Гілеру. Моє тіло не було суцільно затягнуте чорною субстанцією, як у інших вампірів. Це було щось середнє між захисною оболонкою демонів та вампірів. У чорну енергію була ніби вплетена вогняна. Мені варто було лише дати наказ своєму тілу, і при зіткненні з живою плоттю та миттю перетворювалася на в’язкий чорний попіл. Висушивши свої жертви, я неодноразово вже практикував подібний спосіб позбавлення тіл.

Гілера не розуміла, навіщо мені треба лізти на рожен. Місцеві племена недовго терпітимуть таке свавілля. Нехай навіть від представників вищої раси. Та й, за великим рахунком, в мене дійсно не було потреби в цьому полюванні. У маєтку, де жили ми з Гілерою і ще кілька вампірів клану, було достатньо людей. Вони обробляли землю, обслуговували господарів та слугували джерелом їжі. Гілера навіть дозволила б осушувати їх до дна, варто було тільки побажати.

Але мені нецікаво вбивати покірних і сумирних людей. Це не приносить жодного задоволення. Ось представники диких племен – зовсім інше! Вчора навіть вдалося впоратися з огром і спустошити його. Хоча, звісно, за фізичною силою він мені не поступався. Але проти бойової трансформації навіть огр виявився безсилим.

Ще один феномен. Звичайна сутінкова та вогняна оболонки на огрів не діють. За довгі тисячоліття в них виробився імунітет до них. Але проти моєї він довго не протримався. Чи треба говорити, яке захоплення я відчув від усвідомлення цього відкриття?

Примружившись, я спостерігав за тим, як постатей, що виходили з темряви, стає дедалі більше. Схоже, на мене влаштувало полювання ціле плем’я! Але я не рухався з місця, відчуваючи, як кров сильніше струмує по жилах і спалахує знайомий азарт. Вплутатися в бійку чи ні?

Я не був настільки безрозсудний, щоб кидатися на здобич, що мені явно не по зубах. О ні, волію перебити по одному або декільком. Але все одно переб’ю, якщо вже вони виявилися настільки зухвалими, щоб кинути мені виклик!

Нарахувавши близько п’ятдесяти істот, я різко розвернувся і помчав геть. Чув, як за спиною пролунав войовничий клич мойнерів. Схоже, їх обнадіяла моя втеча. Вони рушили слідом, теж пересуваючись з разючою швидкістю. Довелося навіть застосувати бойову трансформацію, щоби відірватися.

Але досягнувши лісу, я заліз на одне з дерев з розлогою кроною і завмер там, затамувавши подих.

Ну ж бо, дітки, ходіть до татка!

Перші два найбільш войовничі мойнери ступили під склепіння лісу вже за п’ять хвилин. Безшумною тінню я зістрибнув зверху і чиркнув одного по горлу ножем, що світився моїм особливим сутінковим вогнем. Він навіть пискнути не встиг. Другого я заключив у свої смертельні обійми вже у бойовій трансформації. Почулося несамовите виття охопленої агонією живої істоти.

На крики товариша вже поспішала решта. І я знову кинувся тікати, вибираючи нове місце для засідки. Але більше нагоди нападати на одного-двох супротивників мені не дали. Мойнери виявилися набагато розумнішими, ніж я про них думав, і тепер трималися більшими групами. А коли я зрозумів, що мене, як дикого звіра, заганяють до глибокої ущелини, звідки дорога одна – вниз, на гостре каміння, навіть відчув занепокоєння.

Чи допоможе навіть вампірська регенерація, якщо моє тіло перетвориться на зламаний і закривавлений шматок м’яса? А якщо ще якийсь гострий уламок скелі зачепить мозок чи серце, тоді й зовсім справи кепські!

1 ... 75 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"