Читати книгу - "Мама для дракончика, Ліра Куміра"

Розділ 25. Шлях богині, або дорога "додому"

Люди навколо якось дивно на мене поглядали, а деякі з них так і зовсім намагалися впасти на коліна, і навіть Ніка чомусь ставилася до мене по-іншому. Тільки маленька племінниця так само радісно притискалася міцніше, розповідаючи, як вона сумувала за своєю зниклою тіткою.

- Отже, ви мене пам'ятаєте? - Коли ми нарешті усамітнилися з сім'єю, я наважилася запитати.

- Так, це так дивно. У якийсь момент ти почала мені снитися, потім у пам'яті спливали наші з тобою розмови, я вже думала, що божеволію. Але коли Оленка поцікавилася, чи скоро повернеться Ліна, тут-то я й усвідомила, що ти завжди була з нами, навіть коли нас змусили забути... І якщо зараз я реагую на таку звістку нормально, то тоді не обійшлося без втручання психіатра, - зізналася мені сестра, а я винувато нахилила голову, не знаючи, що й відповісти їй на це.

- Вибачте, мої рідненькі, - от вже півгодини ми те й робили, що обіймалися, згадуючи випадки з нашого минулого життя.

- А батько той дракон? - Нарешті Ніка наважилася запитати, вказавши на мій животик, який помітно підріс.

- Так, це Кіріан, - почервоніла, немов дівчина на першому побаченні.

- Він класний! І врятував нас із мамою, - Оля як завжди говорила те, що думала, і я раптом усвідомила, що дуже скучила за її дитячою безпосередністю.

- Ви повернетеся назад, щойно закінчите тут? - Я ствердно кивнула сестрі, поправляючи краї подарованої добрими людьми кофти. Усе ж таки не дуже-то хотілося залишатися в закривавленому халаті, особливо коли поруч моя вразлива племінниця. - Ми знову вас забудемо?

- Я не знаю, напевно, ні, - трохи розгубилася. - Занадто багато людей побачили те, чого не повинні були. Та й ця страшна війна... Навряд чи вдасться стерти її з пам'яті, хоча воно мало бути й на краще, - люди зобов'язані пам'ятати, до чого призводить їхнє недбале ставлення до планети, на якій вони мешкають.

І як би це пафосно не звучало, але ми отримали свій урок.

- Ліно, вибач, але нам час, - від важких роздумів нас відірвав голос Ріана, що прийшов за мною в тимчасове житло моєї сім'ї. - Нам вдалося налаштувати портал, а ти ще маєш попрощатися з усіма.

- Я повинна? - Якось невпевнено подивилася на друга свого чоловіка, і той кивнув мені. - Добре. Дайте мені п'ять хвилин.

- Сестричко, з нами все буде добре, не переживай. До того ж Ілля завжди поруч. Я впораюся, - Ніка потягнулася до мене, обіймаючи.

- Я люблю вас, мої дівчатка, - ну от, і як тут стримати сльози? - І намагатимуся відвідувати вас за можливістю, якщо магам вдасться налагодити переміщення між світами, - я казала це так буденно, немов їхала в сусідню державу.

- Ми чекатимемо на тебе, - серйозно видала мені племінниця, розриваючи обійми.

- Не проводжайте, інакше я розплачуся при всьому чесному народі, - посміхнулася дівчатам, скоріше залишаючи їхнє тимчасове житло.

Вдих-видих. Ну а тепер можна і з іншими прощатися. І далися їм ці помпезні проводи, ніби не можна було по-тихому втікти.

Виявляється, не можна... Боже, як же це зворушливо: дорогу до порталу, що виднівся попереду, прикрасили квітами, а тільки-но я залишила будівлю, яка стала домівкою для моїх рідних, як на мене одразу ж одягли вінок, вимовляючи слова подяки.

Весь шлях я бачила обличчя, сповнені надії. Їхні очі сяяли, а губи шепотіли таке просте, але дуже важливе "дякую". І якщо на початку я себе стримувала, то варто було крихітній малечі подарувати мені картину, де я стою на краю урвища, тримаючи в руках маленьку пташку, як я розридалася. Чорт би забрав ці гормони, адже планувала пройти гордо, а в підсумку на рідкісних фотографіях я постала у вигляді зареванної пузатенької дамочки.

Ех, а так хотілося запам'ятатися красунею, я навіть зачіску зробила (Оленка старанно плела мені високу косу), але куди там, усім обов'язково запам'ятаються мої сльози.

- Щось сталося? - До мене поспішив Ріан, який командував нашим переміщенням, доки Кір не прийшов до тями і був занурений у лікувальний сон.

- Ні, все гаразд, просто це так зворушливо, - я обернулася востаннє, щоб помахати всім, хто зібрався тут, і ступила в портал, який привів мене додому. Так, саме Діанія стала моїм справжнім домом.

- Заберіть у них регента, а ви огляньте решту, пані Веалірійською я займуся сам, - а це вже був Марліан, його голос просто неможливо з кимось переплутати.

Але чула я це все нібито здалеку, вже звично осідаючи на підлогу.

***
- От що ви наробили з бідною дівчинкою? Я її в ліжку бачу частіше ніж так, - мій ранок розпочався з нотацій Елеонори, яка вичитувала наших із нею чоловіків.

- З тобою все гаразд? - Спробувала кинутися до Кіріана, але той перехопив мене, укладаючи назад на ліжко.

- Лежи спокійно, тобі потрібно відпочивати, - ну от, того й гляди мене прив'яжуть до ліжка, дозволяючи вставати тільки за потребою або на перекус.

- Я чудово почуваюся. А ти як? Тобі не нашкодили ті тенета? Що з рештою? А де Філіп? - Не знаю, яким чином я хотіла отримати відповіді на всі свої запитання, але мені було важливо все.

- Зі мною все чудово. Сітки лише спустошили мій резерв, але тепер я знову сповнений сил. Хлопці в порядку завдяки тобі, а наш син зараз на уроках. Здається, я нічого не забув? - Очі коханого сміялися, а по губах блукала посмішка.

- Я дуже скучила, - міцно обійняла Веалірійського, не помічаючи, як із палати вийшло подружжя Драгонійських-старших, залишаючи мене наодинці з моїм чоловіком.

- Я теж шалено сумував і щодня думав про тебе, про Соню і Філіпа. Як ви? Чи все у вас добре? - Кіріан гладив мене по волоссю, покриваючи поцілунками обличчя.

- А я переживала. Ти так несподівано зник, і ніхто не міг розповісти мені де ти та що з тобою. Більше так не роби, інакше я не знаю, що зроблю з тобою, - стукнула кулачком по плечу шатена, а той відверто мені посміхнувся:

- Прийдеш за мною і випишеш спершу ворогам, а потім і мені, щоб не змушував тебе нервувати? - Зробив своє припущення мій лускатий гад, і я розсміялася, ствердно киваючи. - Підемо до нашого сина? Впевнений, Філіп вже зачекався на свою маму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍