Читати книгу - "Зламані янголи"

безпросвітну сірість розбила блакить, що прийшла з заходу. На сході хмари, тікаючи, несли геть дим від Заубервілля. Завдяки слабкому відчуттю похмілля, що ховалося за ендорфіновою завісою, вся ця сцена видавалася недоречно приємною.

Дим від наноколоній, який бачив Гансен, остаточно зник. Коли я сказав про це Сунь, вона тільки знизала плечима. Схоже, безглуздо розімлів не лише я.

— Тебе щось у цьому взагалі бентежить? — спитав я її.

— У цій ситуації? — вона, судячи з усього, замислилася. — Думаю, я бувала і в більшій небезпеці.

— Звичайно, бувала. Ти ж була мертва.

— Ну, так. Але я не це мала на увазі. Наносистеми — це проблема, але, навіть якщо страхи Маттіаса Генда цілком обґрунтовані, я зовсім не думаю, що вони можуть еволюціонувати у щось здатне стягнути «Наґіні» з неба.

Я згадав ті робогармати у вигляді коників-стрибунців, про які розповідав Генд. Це була одна з численних подробиць, які він вирішив не переповідати решті команди під час інструктажу з приводу системи ЧОНВП.

— Твої рідні знають, чим ти заробляєш на життя?

Сунь явно здивувалася.

— Авжеж. Мені батько порекомендував іти до війська. Це був добрий спосіб здобути системну підготовку чужим коштом. «Там завжди водяться гроші, — казав він мені. — Визначся, чим ти хочеш займатися, а тоді зроби так, щоб тобі за це платили.» Звісно, він ніколи не думав, що тут буде війна. Хто б міг таке подумати двадцять років тому?

— Атож.

— А твої?

— Мої хто? Мій батько? Не знаю, не бачив його з восьми років. Майже сорок років суб’єктивного часу. Понад півтора століття об’єктивного.

— Вибач.

— Не вибачайся. Коли він пішов, моє життя лишень покращилося.

— А ти хіба не думаєш, що він би зараз тобою пишався?

Я розсміявся.

— О, так. Однозначно. Мій старий завжди обожнював насильство. Брав сезонні абонементи на бої почвар. Формальної підготовки він, звісно, не мав, тож завжди був змушений обходитися безборонними жінками й дітьми, — я прокашлявся. — В принципі, так. Він би пишався тим, чого я досяг у житті.

Сунь трохи помовчала.

— А твоя мати?

Я відвів погляд, намагаючись згадати. Ідеальна пам’ять посланців має один недолік: з нею спогади про все, що сталося до обробки, як правило, видаються нечіткими й неповними порівняно з пізнішими. Людина прискорено віддаляється від усього цього, наче відриваючись від землі, наче стартуючи. Цього ефекту мені й хотілося перед вступом. А тепер я не був у цьому певен. Я не міг згадати.

— Здається, вона зраділа, коли я вступив до війська, — повільно проказав я. — Коли я прийшов додому в формі, вона влаштувала для мене чайну церемонію. Запросила весь квартал. Гадаю, вона мною пишалася. Та й гроші, певно, свідчили на мою користь. Їй доводилося годувати трьох дітей — мене та двох менших сестер. Після того, як пішов батько, вона робила що могла, та ми весь час потерпали від безгрошів’я. Коли я завершив базову підготовку, наші доходи, напевно, потроїлися. На Світі Гарлана Протекторат непогано платить своїм воякам — вимушено, щоб конкурувати з якудзою та квеллістами.

— Вона знає, що ти тут?

Я похитав головою.

— Я надто довго не був удома. Посланців направляють куди завгодно, крім рідної планети. Так зменшується ризик виникнення недоречної емпатїї до людей, яких вони мають убивати.

— Так, — кивнула Сунь. — Стандартний захід безпеки. Логічно. Та ти вже не посланець. Хіба ти не повертався додому?

Я скрушно всміхнувся.

— Повертався, професійним злочинцем. У тих, хто йде з посланців, практично немає альтернатив. А моя мати на той час уже вийшла заміж за іншого, офіцера-вербувальника Протекторату. Повертатися до родини мені здалося… Ну, недоречним.

Сунь якийсь час мовчала. Здавалося, вона дивилася на пляж під нами, чекаючи на щось.

— А тут спокійно, еге ж? — сказав я просто так, аби не мовчки.

— На певному рівні сприйняття, — кивнула вона. — Безперечно, не на клітинному. Там точиться вирішальний бій, і ми його програємо.

— Правильно, підбадьор мене.

На її обличчі пройманула усмішка.

— Вибач. Але важко мислити категоріями миру, коли по один бік від тебе — вбите місто, по інший — стримувана сила гіперпорталу, десь просто за пагорбом готується до нападу армія наноістот, а в повітрі — летальна доза радіації.

— Ну, якщо ти вже так про це говориш…

Усмішка повернулася.

— Це мене так навчили, Ковачу. Я постійно взаємодію з машинами на рівнях, недоступних моїм нормальним чуттям. Заробляючи цим на життя, людина починає всюди бачити приховувані затишшям бурі. Поглянь-но отуди. Там океан без припливів, на спокійну воду падає сонячне світло. Там спокійно, так. Але під поверхнею води мільйони істот борються не на життя, а на смерть за можливість прогодуватися. Поглянь, більшість трупів мартинів уже зникли, — вона скривилася. — Нагадай мені, що плавати не можна. Навіть сонячне світло безупинно стріляє субатомними частками, розриваючи все, що не виробило належного захисту, а його, звісно, виробили всі тутешні живі істоти, бо їхні далекі предки гинули мільйонами задля того, щоб у нечисленних уцілілих істот змогли розвинутися необхідні мутації.

— Спокій — це завжди ілюзія, еге ж? Так міг би сказати монах-зречник.

— Ні, не ілюзія. Але він — річ відносна, і за нього, за мир, завжди вже десь колись заплачено його протилежністю.

— Це й тримає тебе у війську, так?

— Мене тримає у війську мій контракт. Мені ще треба відслужити щонайменше десять років. А якщо чесно, — знизала вона плечима, — то я, мабуть, залишуся й після цього. Війна на той час уже скінчиться.

— Завжди знаходяться нові війни.

— Не на Санкції-IV. Після знищення Кемпа буде закручування гайок. Відтоді почнуть обходитися лише діяльністю поліції. Більше такої катавасії вже не допустять.

Я згадав, який захват викликали в Генда нестрогі протоколи ліцензування, за якими тоді діяла «Мандрейк», і замислився.

— Під час поліційної акції можна загинути так само, як і на війні, — сказав я.

— Я вже гинула. А тепер поглянь на мене. Вийшло не так уже й кепсько.

— Гаразд, Сунь, — я відчув, як мене накриває нова хвиля втоми, перевертаючи мені шлунок і б’ючи по очах. — Я здаюся. Ти ще та сувора засранка. Тобі треба розказати це Крукшенк, яка залюбки тебе вислухає.

— Я не думаю, що Іветт Крукшенк потрібно якось мотивувати. Вона досить молода, щоб насолоджуватися цим просто так.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію.

— А якщо я видаюся тобі суворою засранкою, то я цього не прагнула. Але я — професійна воячка, і плекати незадоволення цим вибором для мене було б дурістю. Це було вибором. Мене не призивали.

— Так, ну, зараз це… — я побачив, як Шнайдер вискочив