Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

зими він помітив за собою звичку пильно вдивлятися у місце, де сходяться нахилена стіна і скошена стеля. Приблизно в ту ж пору його почала дуже турбувати неспроможність зосередитися на навчанні, і він з великим хвилюванням очікував початку проміжної екзаменаційної сесії. Однак не меншою мірою юнака турбувало надзвичайне загострення слуху. Його життя перетворилося на невідчепну і нестерпну какофонію, за якою чаїлися нові, інші звуки, яких він раніше не чув, — вони долинали звідкілясь з-поза нашого виміру і вловлювалися на самій межі сприйняття. Що ж до буденних звуків, то найгіршим було шарудіння пацюків за ветхими дерев’яними стінами; часом навіть здавалося, що вони роблять це навмисне. Коли звуки лунали з-за нахиленої північної стіни, до них примішувалось якесь сухе гримотіння, а коли йшли з частини горища над стелею кімнати Джилмена, він завжди ціпенів, мовби очікуючи приходу жаху, що лише вижидає нагоди цілком ним заволодіти.

Сновидіння Джилмена вийшли далеко за межі нормальних, і він здогадувався, що це стало наслідком одночасного і надто глибокого захоплення математикою і фольклором. Він багато роздумував над можливістю існування незвіданих світів, які, згідно з його розрахунками, мали лежати за межами відомого нам тривимірного простору, а ще міркував, чи могла стара Кезая Мейсон — під проводом сил, які можна лишень уявляти, — знайти спосіб потрапити до цих таємних вимірів. Пожовклі від часу сторінки з її свідченнями і заявами обвинувачення містять диявольські припущення щодо існування явищ за межами людського досвіду, а також описи меткої кошлатої істоти — супутника Кезаї, напрочуд реалістичні попри неправдоподібні подробиці.

Ця істота, не більша за великого пацюка, була відома городянам як Бурий Дженкін і, схоже, своїм існуванням завдячувала небувалій масовій галюцинації; так, 1692 року не менше одинадцяти душ засвідчили, що бачили її на власні очі. Були й пізніші чутки, що приголомшували подібністю багатьох деталей. Самовидці твердили, що укрита довгим хутром тваринка, зовні дуже схожа на пацюка, однак мордочка з гострими зубами і борідкою нагадує недобре людське обличчя, а лапи — крихітні ручки. Це створіння буцімто виконує обов’язки посередника між старою Кезаєю і дияволом; відьма його вигодувала власною кров’ю — воно смоктало її, як те роблять вампіри. Голос істоти нагадував неприємний писк, але при цьому вона могла говорити всіма відомими мовами. Жодна з потвор, що приходили до Джилмена у сновидіння зі сторінок стародавніх хронік і розповідей сучасників, не була настільки осоружна, не викликала й дещиці тієї паніки, як сновигання в його розбурханій уяві цієї бридкої звірини.

У снах Джилмену здебільшого ввижалося, що він занурюється в якусь незмірну безодню, наповнену дивними присмерковими барвами і напрочуд безладними звуками. Джилмен не міг осягнути матеріальних і гравітаційних властивостей тої безодні та її впливу на його свідомість. Він не ішов, не видирався нагору, не летів, не плив і не повз, утім, завжди відчував уві сні, що якимось чином рухається — частково з власної волі, частково несамохіть. Джилмен не здатний був напевне сказати, що з ним відбувалося, бо через спотворення перспективи не міг бачити рук, ніг або тіла, але при цьому відчував, що відбуваються певні фізичні трансформації, наче пропорції його тіла спотворені, як у кривому дзеркалі, хоча він і зберігав карикатурну подібність до справжнього себе.

Безодні уві сні не були порожніми, їх сповнювали маси якоїсь речовини незвичайної форми і неприродного забарвлення; деякі з них були органічної природи, інші — неорганічної. Декілька таких органічних об’єктів викликали неясні спогади — Джилмен дратувався, але що саме вони нагадують, не міг з упевненістю сказати. У пізніших снах він почав поділяти органічні об’єкти на категорії, вони відрізнялися реакціями та схемою поведінки. Серед цих категорій одна, як йому здалося, вирізнялася більш усвідомленими і логічними рухами, ніж представники інших видів.

Усі категорії — органічні та неорганічні — жодним чином неможливо було описати чи зрозуміти. Джилмен часом порівнював неорганічні маси з призмами, лабіринтами, нагромадженнями кубів і площин, а також із циклопічними спорудами; що ж до органічних об’єктів, то вони вражали його подібністю до скупчення бульбашок, восьминогів, мокриць, оживлених індуських ідолів і дивних, по-зміїному рухливих арабесок. У всьому, що він бачив, чаїлася неясна загроза і жах, і щойно з рухів котрогось із органічних об’єктів ставало зрозуміло, що Джилмена помітили, як той негайно прокидався від нападу панічного страху. Про рухи органічних тіл Джилмен міг сказати не більше, ніж про свої. З часом він спостеріг ще одну загадку — здатність деяких об’єктів несподівано з’являтися нізвідки і так само несподівано зникати. Безодню наповнювала мішанина звуків — вищання і ревіння, висота, тембр і ритм яких не піддавалися жодному аналізу, однак здавалося, що вони якось узгоджуються в часі з малопомітними візуальними змінами, яких зазнають як органічні, так і неорганічні об’єкти. Джилмен з неослабним страхом очікував, що постійна какофонія у своїх безперервних модуляціях сягне такого рівня інтенсивності, що її неможливо буде витримати.

Але Бурого Дженкіна Волтер зустрів не в тому невимовно чужому шумовинні. Місце для цього непоказного жахіття знайшлося у простіших і зрозуміліших снах, які приходили перед зануренням у безодню глибшого забуття. Лежачи у темряві і змагаючись зі сном, Джилмен спостерігав, як його вбогу кімнату заливає слабке переливчасте світло, у фіолетовому серпанку проступає куток, де сходяться дві площини, які останнім часом так підступно оволодівають його увагою. Жах видибàв із пацючої нори в кутку і чапав до нього по широких вичовганих дошках підлоги, наближаючи до хлопця крихітну, злостиву, сповнену очікування мордочку, таку подібну до бородатого людського обличчя. На щастя, цей сон милосердо обривався до того, як потвора встигала підійти достатньо близько і почати обнюхувати Волтера — у тварини були страхітливо довгі й гострі ікла. Що не день, Джилмен забивав пацючі нори, однак щоночі справжні господарі дому долали перепони, хоч якими міцними вони були. Одного разу Джилмен попросив власника будинку забити отвір бляхою, та вже наступної ночі пацюки прогризли нову діру, а разом із тим чи то випхнули, чи то втягли до кімнати дуже дивний на вигляд шматочок кістки.

Джилмен не казав лікарю про свою недугу, бо знав, що не складе сесії, якщо потрапить до лазарету коледжу саме тоді, коли кожна хвилина потрібна, щоб гризти граніт науки — він уже провалив іспити з диференціального числення і загальної психології, хоча й мав надію до кінця семестру виправити становище. На початку березня у неглибоких снах Джилмена, які передували міцному сну, почала з’являтися розмита пляма, що супроводжувала видіння з Бурим Дженкіном і щораз більше нагадувала силует згорбленої старої жінки. Таке доповнення стривожило Волтера значно більше, ніж він того очікував; зрештою юнак вирішив, що пляма і справді схожа на дуже стару жінку, яку він двічі зустрічав у темних закутках звивистих вуличок біля покинутих доків. У такі миті злостивий, уїдливий і водночас байдужий погляд старої змушував його тремтіти, особливо під час першої зустрічі — тоді саме великий пацюк прожогом кинувся бігти сусіднім провулком, і Джилмену чомусь пригадався Бурий Дженкін. Тепер же, розмірковував Джилмен, пережите тоді нервове потрясіння відбилося на його хаотичних сновидіннях.

Волтер не міг заперечувати згубного впливу старого будинку, проте залишки хворобливої зацікавленості не дозволяли йому переїхати звідти. Він переконував себе,