Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Ні… сер.

— Добре, — Джейсон передав паспорти назад до рук Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — запропонував Амаро. Повіка засмикалася дужче. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував пласкоголового. Тримаючись упівоберту, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?

І тут Левка осяяло. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дізнатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема та Сатомі, достеменно знає про мету їхньої поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, доки цей псих не відстежить усі канали, якими було поширено інформацію про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисне розігрує спектакль, ставить малозначущі питання про мову, національність, навчання та пильнує за реакцією, щоби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове запитання всієї розмови.

— Ні… Нікого більше, — українець подумки відзначив проникливість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутнє.

— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.

— Нас четверо… — не встиг Левко стулити рота, як його обсипало мурашками. Він згадав перуанця, що його бачив у Розколині Черепів (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса. І це погано, страх як недобре, бо тоді їх іще було п’ятеро.

Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрілами.

— Щось не так, Лео? Говори!

Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепів Яну стало зле, тож вони попрямували назад до річки. Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи доповідали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а отже, сумнівався. Може, він і Амаро помилково вважають подвійний штурм Мадре-де-Діос за вилазки різних експедицій? Або взагалі нічого не знають про інцидент у Розколині, бо на той час Лео й товариші були далеко від Паїтіті, а потім завернули. З іншого боку, якщо Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро… їм кінець.

Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоби погамувати хвилювання, та пішов ва-банк.

— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами дорогою від річки.

Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома та Ґрем одночасно повернули голови праворуч, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.

«Іще один?» — проскочило в голові українця.

Наступної миті вони втупились у південний захід, трохи піднявши голови, — звідти долинало чахкання лопатей і стугін двигуна. У той самий бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро.

Іще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, за силою звуку й насиченістю стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер буде чималим, значно більшим за «Колібрі». І хлопець не помилився. Із південного заходу на посадку заходив двомоторний семитонний Мі-17, один із найбільш масових вертольотів за всю історію авіації. Гелікоптер мав піщано-сірий камуфляжний колір. На корпусі Левко не розгледів написів чи символів, які вказували б на належність повітряного судна до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічної цифри 742, виведеної чорною фарбою у хвостовій частині, зразу за кабіною.

Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, нервував.

— It’s a gunship[105], — промовив Ґрем.

— Що? — Левко перестарався: щелепа спалахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.

— It’s a gunship, — вражено повторив американець.

Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг повірити.

— Не може бути…

— Подивися: пускові ракетні бокси.

Придивившись, українець помітив, що з боків Мі-17 звисають пускові блоки для стрільби некерованими ракетами. Блоки були старі, ще радянського зразка.

Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок ще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторговців, тут щось серйозніше, набагато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія у скелях, здоровенний генератор, радар і т. п. — все це тягне на десятки, якщо не сотні мільйонів доларів.

Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю затулила одна з менших пірамід. Після того як Міль Мі-17 торкнувся колесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко відзначив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Eurocopter EC12 Colibri» розташовується ще один вертолітний майданчик.

Дверцята з правого боку вертольота розчинилися, й на посадковий майданчик висипали четверо зодягнутих у камуфляжні штани й футболки ґевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худорлявішим, але вищим за решту.

Усі четверо мали короткі військові стрижки й однакове озброєння: австрійський «Glock 17» на поясі, американська штурмова гвинтівка M16 за спиною.

Чоловіки, регочучи й перегукуючись, попрямували до Джейсона, й сивочолий кожного по черзі обійняв. Амаро Кіспе з перуанцями тупцяли обабіч. Левко переводив погляд із тих на тих і дещо збагнув. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро та перуанцями, з одного боку, та Джейсоном Х’юз-Коулманом і чотирма ґевалами, з іншого, пролягає незрима, втім відчутна межа, що стосується не лише відмінностей в озброєнні, одязі чи кольорі шкіри. Це дві різні громади, що співіснують у межах Паїтіті, проте не є та ніколи не були єдиним цілим.

Один із ґевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:

— Забери їх.

Коротун кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили студентів на ноги.

Левко відважився та крикнув:

— Джейсоне, що з нами буде?

— Тобто? — чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше.

— Що ви з нами зробите?

Х’юз-Коулман усміхнувся, начепивши маску приязні на лице:

— Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, доки у твого друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного лікаря. Він зробить усе, що треба. До того часу ви будете моїми гостями.

«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»

— А потім?

Він відповів, не вагаючись, оманлива посмішка не сходила з лиця.

— Потім я вас відпущу.

LXXXII

12 серпня 2012, 15:56 (UTC -5)

Паїтіті

Амаро та двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців повели Левка, Сьому, Ґрема й Сатомі до підземелля. Вони спустилися двома послідовними переходами та втрапили до широкого коридору, з боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор сяк-так освітлювали лампи.

Група дісталася майже кінця галереї. Карлик зайшов до однієї з печер і, полапавши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкнув світло.