Читати книгу - "Останній ельф"

прикрашати його дні аж до народження нащадка, котрий зможе, як і він, століттями спокійно полювати на чайок та дельфінів — і так далі.

Він-бо дракон, а це — всього лиш юрба голодранців. Правда, щоб полетіти звідси спиною до лучників, він муситиме пролетіти над Йоршем, Робі та рештою, востаннє побачити їх, перш ніж покинути. Ну, це нічого. Доля дракона — самотність, та й зради — коли треба було когось зрадити — його рід ніколи не цурався. Дракон нікому не зобов’язаний зберігати вірність.

Тут Ерброу усвідомив, що за його дитинчам уже нікому буде доглядати.

Ніхто не навчить його літати.

Його маля буде самотнє й у відчаї. Може, воно згорить у пожежі, яку саме ж і спричинить, коли чхатиме, плакатиме або просто зашпортається об власний хвіст.

Він згадав, як Йорш учив його літати.

І подумав, що ніколи не зміг би покинути їх тут самих перед лицем ворожого війська. У його голові, у всіх нашаруваннях пам’яті, звучали обурені голоси дракона-батька та всіх предків: як сміє він, дракон, важити своїм життям заради звичайних істот, а тим паче заради оцієї юрби голодранців!

Він був дракон. Останній дракон. Володар усього сущого. А дракон не стає до бою ні за що інше, окрім себе самого, бо у світі не існує нічого рівноцінного драконові. Він повинен летіти геть. Покинути їх і рятувати себе.

Якщо він полетить звідси, то й далі житиме. Проживе довге-предовге життя в лютій, цілковитій самотності. У лютій, цілковитій самотності він довгі роки висиджуватиме своє яйце. А тоді народиться маленький дракон, який теж житиме в цілковитій, лютій самотності, — якщо дивом переживе своє марне й безрадісне дитинство. Це ще жалюгідніше, ніж бути птахою-феніксом.

Ерброу подумав, що драконів більше не лишилося, бо всіх їх погубила самотність.

Подумав, що неможливо жити століття за століттям і тільки й знати, що плекати власну велич і власну самотність.

Подумав, що важливі не так речі самі по собі, як той сенс, що ми в них вкладаємо. Раніше чи пізніше всіх чекає смерть. Замість будь-що відтягувати її, краще зробити так, щоб вона мала сенс.

У темряві, при світлі місяця, виблискували срібним блиском меч у руці ельфа й корона на голові дівчини. Ерброу подумав, що про нього, напевно, складатимуть легенди. Багато віків співці будуть оспівувати останнього дракона, який допоміг славетному воїну-ельфу та маленькій королеві-голодранці сповнити своє призначення — заснувати місто, де люди зможуть жити вільно.

Велетенський дракон здійнявся в повітря — і його політ став порятунком для утікачів: лавина землі та каміння перекрила вхід в ущелину височенною стіною, яка загрожувала новими обвалами й подолати яку годі було й думати. Та обвалюючи схил, дракон мусив підставити ворогові свої вразливі груди й черево, від яких стріли вже не відскакували, мов горошинки, а навпаки, впивалися глибоко в тіло, так що зелені лусочки вмить забарвилися червоними плямами крові. Дракон іще якусь мить висів у повітрі, закриваючи місяць своїми розпростертими крилами, але стріл було надто багато, і кров, що лилася з ран, забирала із собою чимраз більше сил.

Ерброу, останній дракон, упав на землю й лишився лежати. Там, у мокрій траві та болоті, минули останні хвилини його життя.

Він до останку мріяв про те, щоб не вмирати, щоб пожити ще трошки, хай навіть отак, лежачи в грязюці, у калюжі крові, із грудьми, прошитими десятками стріл.

А тоді його свідомість заполонила інша мрія — найперша мрія його життя. Він уявив себе драконенятком, дитинчам, недавно народженим, яке лежить, поклавши голову на коліна своєму братові-ельфу, посеред безмежної ромашкової луки. Він востаннє розплющив очі. І диво сталося знову. Навколо, просто під ногами у вояків, що обережно підступали до нього, враз з’явилися тисячі квіточок, осяяних місячним світлом. Ерброу поглянув на їхні білі пелюстки й відчув, як його переповнює щастя. А тоді знову заплющив очі, цього разу назавжди.

Розділ двадцять третій

Світанок був синювато-сірий, туманний і холодний. Йорш увесь дрижав. І не тільки через рану в нозі, втому та холод, з якими він уже не мав сили боротися.

Загибель Ерброу гнітила йому серце, наче тяжкий камінь.

Дракон — то була вся його сім’я. То був його брат.

Здається, всі, кого він любив, і всі, хто любив його, приречені на смерть.

Усі крім Робі.

Робі жива. Він зосередив усі думки на Робі, на її подиху, на її усмішці, — і йому трохи відлягло, так що він зміг бодай дихати.

Одразу ж за велетенським завалом утікачі отаборилися на ніч серед згарищ Арстріда. Вони розпалили кілька вогнищ і повсідалися навколо них, щільно тулячись одне до одного, щоб зберегти кожну крихту тепла.

Для Йорша ця ніч стала безперервною низкою розчарувань. Щомиті в нього з’являлася надія, що він от-от побачить знову розпростерті зелені крила та сніп полум’я. Це ж був якийсь обман, трюк, жарт. Це не могло не бути обманом, трюком, жартом. А може, дракона поранили й захопили в полон? Тепер вони відпровадять його, закутого в ланцюги, у Даліґар і там триматимуть у темниці. А він, Йорш, прийде туди зі своїм мечем і визволить його, давши бій цілій армії, — і вони втечуть разом: Ерброу — на своїх широких крилах, і він — в Ерброу на спині.

Та водночас він усе знав. Поки одна частина його мозку не переставала втішати себе вигадками, друга знала все напевно. Йорш сприймав своїм розумом дракона точно так само, як бачив Ерброу своїми очима або чув його запах. І Йоршів розум знав, що Ерброу мертвий. Там, де раніше були драконові думки, тепер зяяла чорна діра холодного ніщо.

Йорш не міг змиритися з тим, що тепер житиме у світі, де нема Ерброу й де драконів узагалі не існує: останній з них так і не відклав яйце.

Він підрахував, скільки часу був разом з Ерброу, і результат ошелешив його, наче відро холодної води. Ерброу з його химерними нашаруваннями пам’яті, що дозволяли йому говорити від першої особи про події, які відбулися багато століть тому, ельф уже давно звик сприймати, немовби старшого брата — а тому забув, що насправді той прожив на цьому світі не більш як два місяці. Наче метеор, що спалахнув і зник. Він згадав, що давньою ельфійською мовою «ерброу» означає «комета».

Робі довго й гірко плакала. Як і її мати, у хвилини горя вона пускала з очей краплі рідини. Ніс наповнювався слизом,