Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

ж серед комуністів України теж ширилися настрої, які образно передають рядки з листа делегатів XII Всеукраїнського з'їзду рад (лютий 1931 р.) до президії з'їзду: «З такою експлуатацією робітничий клас України та бідняцько-середняцькі верстви довго миритися не будуть».

Навіть пильний контроль (постійний моніторинг настроїв української інтелігенції, заборона будь-яких виявів самоорганізації суспільства) та превентивні репресії проти тих, хто гіпотетично міг ідейно чи організаційно очолити український рух (справи Спілки визволення України (СВУ), Українського національного центру (УНЦ), ліквідація автокефальної церкви тощо) не дали бажаних результатів. В останній повний рік комуністичного штурму (1932) Кремль дедалі дужче відчував, що він втрачає в Україні ґрунт під ногами. Наприклад, вивчивши доповідну записку керівництва «Союзспирту» про збройні напади голодного населення на комори заводів тресту, Сталін наприкінці квітня 1932 р. писав у листі до Косіора: «Схоже на те, що в деяких пунктах УСРР радянська влада перестала існувати». І хоча у знекровленому українському селі на той час існував лише пасивний спротив, генсек побоювався, що згодом масове незадоволення соціально-економічними діями влади може вилитися у селянський виступ проти більшовицького центру.

Тимчасове гальмування колективізації навесні 1930 р. послабило зростання антирадянських настроїв. Але на той час відступати від комуністичного будівництва Сталін ще не збирався. У Кремлі ще не усвідомили економічної безглуздості ідеї переходу до безтоварного обміну у відносинах між містом та селом. З продовженням комуністичного штурму незадоволення Кремлем поширювалося вже не лише серед селянства, а й серед представників компартійно-радянського апарату. Усвідомлення цих обставин і зумовило появу нині добре відомого (датованого серпнем 1932 р.) вислову Сталіна про те, що «Україну ми можемо втратити». Ще більш реальною була інша небезпека — Україна могла перетворитися на центр антисталінського руху в усьому СРСР. Адже сталінську модель побудови соціалізму вважали нереальною дедалі більше членів комуністичної партії.

«Гігантський розмах і нечуваний розворот української радянської культури й державності»: Голодомор та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.

Комуністичний штурм 1929—1932 рр. зазнав поразки. Більшовицький режим опинився на межі виживання. З'ясувалося, що, незважаючи на наявність достатніх сил для примусу, попри завчасну ліквідацію осередків громадянського суспільства, попри недопущення активного спротиву селян і наявність певної індустріальної бази, спроба запровадження комуністичної моделі господарювання знову, так само як і 1921 р., призвела до всеохопної кризи. Знову скрахувала ставка на продуктовий обмін — він призвів до катастрофи. Сподівання на закордонну експансію комунізму, які певною мірою відродилися 1929 р., теж не справдилися.

У Кремлі усвідомили безперспективність продовження комуністичного штурму. Потрібні були засадничі зміни. Тому 19 січня 1933 РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», якою Кремль був змушений визнати: вирощена в колгоспах продукція належить селянам, і влада може претендувати лише на заздалегідь визначену її частку. Як і введення продподатку 1921 р., це призвело до впровадження низки заходів, які були наслідком цього відступу. Відроджувалася матеріальна зацікавленість у результатах праці, у відносини між містом і селом поверталася торгівля, а Наркомат постачання у лютому 1935 р. перейменовується на Наркомат торгівлі. Тому період 1934—1936 рр. історики нерідко називають «неонепом».

Така політика суперечила усталеним серед комуністів уявленням про соціалізм/комунізм. Але і в цьому випадку Сталіну вдалося вивернутися. За слушним висновком Станіслава Кульчицького, «Кремль опинився перед вибором: або визнати неможливою побудову соціалізму в тому вигляді, як його уявляли К. Маркс і В. Ленін, або змінити точку зору на соціалізм, як це запропонував Ленін на схилі життя. Сталін обрав другий варіант і оголосив соціалізмом той штучний лад, який більшовики встигли створити за час проведення двох комуністичних штурмів 1919—1920 рр. і 1929—1932 рр.».

У Кремлі усвідомили, що реальні зусилля варто зосередити на індустріалізації та зміцненні влади. Та спочатку треба було подолати катастрофічні наслідки другого комуністичного штурму, і насамперед ті з них, які реально загрожували владі Сталіна. Йдеться про вже згадані антикремлівський настрої, в тому числі і в середовищі прорадянськи налаштованої частини суспільства, які загрожували перетворитися на рух проти Кремля. Не менш важливим було і подолання зневіри відданих справі комунізму діячів. Оскільки замовчувати катастрофу на селі, яка стала очевидною ще до Голодомору, було неможливо, то потрібно було знайти ще й цапа-відбувайла.

Власне, саме на ці завдання і було спрямоване конструювання Голодомору. Підстави його виникнення не мали нічого спільного із зумовленими природними обставинами голодуваннями дореволюційного періоду. Мало того, механізм виникнення Голодомору мав кардинальні відмінності від голоду весни 1932 р., коли, за оцінками демографів, від голодної смерті в Україні померло близько 200 тис. осіб. Але при цьому голод і смертність від нього самі по собі не були метою влади. Головним її завданням було здобуття необхідних ресурсів, а смертність від голоду була жахливим побічним наслідком. Про це свідчать, зокрема, дії влади після усвідомлення створеної ситуації голодної смерті — вона намагалася пом'якшити голод. Інакше кажучи, голод весни 1932 р. став наслідком комуністичних методів господарювання і, зокрема, провальної сільськогосподарської кампанії.

Механізм Голодомору був засадниче іншим. Примусові хлібозаготівлі, які, зрозуміло, здійснювалися і в другій половині 1932 р. були лише першим і вже доволі звичним для селян кроком влади. Головне було далі. На початку 1933 р., після датованої 1 січня телеграми Сталіна, у межах усієї України була здійснена спецоперація з вилучення у селян усього продовольства. Підкреслимо, усього, а не лише товарного продовольства, яке тим чи іншим чином могло бути спрямоване на задоволення потреб міста чи на експорт. Доходило до того, що в так званих «боржників», тобто селян з колгоспів, які не виконали плану, забирали кашу, яка варилася у горщику, вже не кажучи про сушені фрукти, буряки, гарбузи та іншу городину. Спеціальні бригади проводили подвірні обшуки, вишукували заховане продовольство і вилучали все до останньої зернини чи бурячини. Попереднє «тестування» такого виду репресій відбулося у низці населених пунктів України наприкінці листопада — у грудні 1932 р. Насамперед це стосувалося сіл, поставлених на «чорну дошку».

Щоб українські селяни не могли врятуватися у містах чи сусідніх республіках, було виставлено озброєні загони. Якщо комусь вдавалося прорватися за межі України і здобути продовольство, то його конфісковували на зворотному шляху на кордоні. Було заборонено будь-що повідомляти про голод. Інакше кажучи, була штучно створена ситуації масової смертності від голоду, тобто це була пряма каральна акція більшовицької влади.

Лише наприкінці лютого — на початку березня найбільш лояльних до влади та таких, що зберегли фізичну можливість працювати колгоспників почали підгодовувати — потрібно було думати про посівну кампанію. Враховуючи ту