Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Навесні 1668 р. антимосковські настрої поволі перекидаються й на терени Слобідської України, де повстання очолює ще один спочатку соратник, а згодом опонент гетьмана Брюховецького Іван Сірко.
Тим часом весняне бездоріжжя до пори до часу стримувало й воєнну активність Москви на Лівобережжі. Відправлений проти Брюховецького бєлгородський воєвода князь Ромодановський надовго застряв в облозі прикордонного містечка Котельви, розташованого в Гадяцькому полку. Брюховецький готувався прийти на допомогу обложеним, але виступати в похід без підкріплення з Криму не наважувався. І лише після прибуття татар Челі-бея регіментар виступив під Котельву, тоді ще не знаючи, що правобережний гетьман Дорошенко з військами також уже перейшов Дніпро і стоїть неподалік, за Опішнею.
«Забит правильно».
Остання рада гетьмана Брюховецького
Попри першу хвилю успіху, що супроводжувала виступ Брюховецького проти Москви в лютому — березні 1668 р., розвинути його далі не вдавалось. Доволі скромними були результати дипломатичних звернень до Порти та Криму. Неабияку небезпеку для Брюховецького становила й таємна дипломатія Дорошенка, котрий, попри заклики до Брюховецького возз'єднати Гетьманати навіть ціною особистого зречення гетьманської булави, насправді справу вів таким чином, аби булаву відібрати якраз у Брюховецького. І на біду останнього, Дорошенко мав доволі серйозну підтримку в середовищі лівобережної старшини.
Найбільш активно на Лівобережжі Дорошенка підтримував колишній чернігівський полковник, а наразі генеральний осавул Дем'ян Ігнатович (Многогрішний). У польських архівах збереглися цікаві листи Ігнатовича до Дорошенка, з яких стає зрозумілим, що вже з березня 1668 р. осавул Брюховецького від імені лівобережної старшини висловлювався за те, аби правобережний регіментар прибув на Лівобережжя, бо до його милості «всі полки схиляються». При цьому Ігнатович закликав Дорошенка не йняти віри Брюховецькому, бо той «звик на неправді стояти». Автор «Літопису Самовидця» стверджував, що не лише один Ігнатович почав «свою приязнь отміняти» по відношенню до Брюховецького «й до Дорошенка посилати, обецуючися оного за гетмана приняти», а й інші старшини діяли в такому ж дусі. Так само й ніжинський протопіп Симеон Адамович конфіденційно сповіщав російську владу, що «полковники всі стали писати до Дорошенка, що його хочуть прийняти за гетьмана, а Брюховецького не хочуть».
Упродовж квітня — травня 1668 р. таємні контакти лівобережних старшин за спиною свого регіментаря з правобережним гетьманом тривають, а завершується ця історія наприкінці травня вступом гетьмана Дорошенка на чолі військ на лівий берег Дніпра. Війська Дорошенка форсували Дніпро в районі Кременчука і розбили табір поблизу Говтви. Залишивши при собі близько двох тисяч козаків, решту товариства правобережний регіментар розіслав Лівобережжям не стільки для розвідки, скільки для того, аби схиляти лівобережців під свою булаву. І варто зауважити, акція дала вражаючий результат. Першими на вірність Дорошенку присягнули сотні Лубенського полку. Згодом до них почали долучатися козаки Миргородського, Полтавського й Переяславського полків.
Довідавшись про рух Брюховецького до Котельви, Дорошенко виступив у верхів'я річки Говтви навперейми своєму опоненту. Здається, звістка про перебування правобережного гетьмана на Лівобережжі заскочила Брюховецького зненацька. Відчуваючи недобре, лівобережний регіментар спробував вчинити тиск на опонента через кримців. Як свідчив протопіп Симеон, Брюховецький, «як провідав, що тут вже є Дорошенко, в кручину дався, і став просити Орду, щоб тому Дорошенку наказали на свій бік повернутись». Але правобережний гетьман, котрий уже перебував під протекцію султана, зумів віднайти переконливіші аргументи на перемовинах з представниками Челі-бея, й останній, попри складену перед тим з лівобережним гетьманом обопільну присягу в Гадячі, схилився на бік його супротивника.
Коли 7 червня Брюховецький на чолі лівобережних військ й частини Орди прибув до Зінькова, Дорошенко прислав до нього послів, котрі висунули вимогу добровільно скласти з себе гетьманські повноваження та здати «булаву, знамено, бунчук і гармати». У відповідь Брюховецький посланців Дорошенка наказав закувати в окови. А вже наступного дня до Зінькова прибув з військами сам гетьман Дорошенко. При наближенні правобережних військ татари Челі-бея розступилися, відкриваючи полкам Брюховецького дорогу для атаки супротивника, але «все військо Брюховецького гукнуло, старшина і чернь, що ми за гетьманство битися не будемо». Одночасно товариство кидало гнівні вигуки на адресу свого гетьмана, стверджуючи, що «він їм доброго нічого не зробив, тільки війну і кровопролиття розпочав». Слідом за цим найактивніші заколотники кинулись грабувати майно гетьмана: «...в ту ж мить побігли на його Брюховецького вози і всі животи його розграбували, намети порвали». Тим часом якихось двоє лівобережних сотників схопили свого регіментаря і силоміць потягли до намету гетьмана Дорошенка.
Петро Дорошенко, побачивши врешті в очі свого опонента з Лівобережжя, почав дорікати бідоласі за те, що він перед тим так жорстко відписувався йому і відмовлявся добровільно скласти гетьманські клейноди. Брюховецький, що перед тим ніколи за словом у кишеню не лазив, тепер перебував в заціпенінні й жодного слова так і не вимовив.
Те, що відбулося далі, у подачі джерел завжди супроводжується зауваженням «бутто», «начебто». Після гробової мовчанки Брюховецького, що настала після запитань Дорошенка, останній помахом руки «бутто» наказав козакам прикувати невдачливого царського боярина до гармати — покарання, варто сказати, доволі поширене в козацькому судочинстві й до того ж не надто суворе. Утім наелектризована попередніми подіями юрба зрозуміла цей знак інакше: «...в той же нас взяла його безбожного Брюховецького, як непотрібного раба, й почала шарпати, одяг на ньому різати, і дрюччям, дулами, чеканами і рогатинами, як пса скаженого, до смерті забивали і голого покинули».
На виручку лівобережному правителю кинувся лише давній побратим гетьмана — заслужений запорожець Чугуй, котрий вийшов із Запорозької Січі разом з Іваном Брюховецьким і залишався при ньому впродовж всього часу його буремного гетьманування. Але сили виявились відверто нерівноцінними, і шансів на порятунок свого гетьмана в Чугуя не було.
Згідно з іншою версією, Брюховецький потрапив до рук Дорошенка після того, як лівобережні козаки поєдналися з військом правобережного гетьмана, а чигиринський сотник Савка, виконуючи наказ свого старшого, доправив тепер уже колишнього лівобережного гетьмана в табір свого переможця. За цією версією, Дорошенко був нібито зовсім непричетний до смерті Брюховецького, оскільки той загинув від рук серденят, коли спробував було втекти.
Прикметне, що особливого суспільного сум'яття смерть Івана Брюховецького на Лівобережжі не викликала. Хоча Петро Дорошенко, побоюючись нездорових інстинктів наелектризованого насильством натовпу, завбачливо виїхав на ніч з табору. Загалом же, не по-християнськи безжальна,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років», після закриття браузера.