Читати книгу - "Земля Санникова"

«Що ще задумав старий чаклун? — подумав Горохов. — А Раку й тепер ще нема. Усі жінки піднялися й відходять від вогню, звільняючи місце; усіх видно, крім Раку. Не інакше, що вони її згубили, бідолашну!»

Коли всі представники родів зібралися й сіли навколо багаття, шаман підвівся та, піднявши голову й простягнувши руки вперед, почав таку промову:

— Велике лихо спіткало наше плем’я. Скільки разів тряслася вже земля і руйнувалися наші оселі відтоді, як прийшли білі чаклуни на нашу землю, де ми раніше жили спокійно! Вони прийшли й побачили, що тут добре жити, краще, ніж у них, де завжди лежить сніг і сонце не гріє. Вони побачили, що тут є ліси й усякі трави, добрі пасовиська й багато диких звірів, а в нас багато оленів. І надумали вони знищити наше плем’я, щоб заволодіти нашою землею й стадами. Вони висушили священне озеро, але ми повернули його кривавою жертвою. Вони зробили так, що стало холодно, і зима почалася на місяць раніше, і сніг не танув. Вони гадали, що ми всі замерзнемо. Цього не сталося — ми тримали вогні в оселях і зігрівали себе. Тоді вони вирішили вигнати нас із осель потопом; знову затряслася земля, і вода ринула з неї і затопила наші галявини й оселі. Ми врятувалися: голос духів неба направив нас сюди, де води немає. Але наші оселі зруйновано, наші стада розбіглися… Чи довго ми терпітимемо це? Зима близько, ми всі загинемо, і білі чаклуни заберуть нашу землю. Вони чекають на це. Вони там, на краю снігів, сидять і чекають, а той, хто залишився з нами, вистежує, куди ми пішли. Він ходить тут поблизу, але його не можуть знайти.

Шаман зупинився й звів дух; погляди всіх були спрямовані на нього в напруженому чеканні.

— Треба покінчити з білими чаклунами. Ми зустріли їх як почесних гостей, дали їм житло, їжу й молодих жінок. Вони заплатили нам нечуваним лихом… Чи так я кажу, онкілони?

— Правда, це все правда! — пролунали голоси ватажків.

— Ми вже покарали неслухнянку — одну з тих жінок, яких ми дали їм і яка хотіла зрадити своє плем’я, як зробила та, що втекла з ними до снігів. І білий чаклун, її чоловік, не захистив її, а зник, хоч вона кликала його на допомогу, коли тонула у воді, котру чаклуни викликали із землі. Тепер ми повинні спіймати всіх чаклунів і принести їх у жертву добрим духам нашої землі. Завтра сто кращих воїнів підуть у похід до снігів. Вони зроблять плоти й попливуть через воду на чолі з нашим вождем; у них є списи й стріли, а в нього громи й блискавки, які ми взяли в білого чаклуна. Тепер у нас однакова зброя, і нас багато, а їх тільки четверо. Невже сто воїнів не подолають їх? Хай половина загине в бою, але нашу землю буде врятовано й ми житимемо як раніше. Вода не піде назад у землю, наші оселі залишаться зруйнованими й наші стада зберуться докупи, поки білі чаклуни не будуть принесені в жертву. Я сказав!

— Ах ти, старий підлий пес! — пробурмотів Горохов, слухаючи промову шамана. — Ти втопив мою Раку й тепер хочеш переловити нас і зарізати, як оленів. Але спочатку я тебе вирядю до праотців!

Він підняв рушницю і прицілився в шамана, який стояв просто навпроти нього за багаттям, яскраво освітлений у сутінках, які вже настали, піднявши руки й голову, у натхненній позі провісника. Ударив грім, і шаман упав ниць, обличчям у вогонь. Уражений жахом, Амнундак і ватажки неначе скам’яніли; хутряний капелюх шамана зайнявся; жінки, що стояли віддалік, заголосили. І раптом, наче за навіюванням, усі, хто сидів навколо багаття, підняли руки до неба, видали протяжний крик, волаючи про допомогу, потім закрили ними обличчя й тричі повторили цей трагічний жест. Потім Амнундак підвівся і вимовив урочистим тоном:

— Блискавка білих чаклунів вразила нашого шамана за те, що він закликав нас зробити їм зле! Вони могутні й ми не можемо боротися з ними! Так провістив великий шаман, який привів наших предків на цю землю… Заберіть мертвого з вогню!

Моторошне сусідство

Після пострілу Горохов кинувся бігти, розраховуючи на те, що онкілони, розгубившись, не одразу організують погоню, а ніч, яка настане, дозволить йому сховатись — у крайньому разі, знову на дереві. По кущах він вибіг на стежку, якою прийшов удень, і не зупинявся, поки не побачив тополю, на якій залишив своє майно й собаку. Якщо є погоня, треба здертися на це дерево, де торбина, ковдра й провізія дозволяли провести ніч без поневірянь, бо рухатися далі з вантажем вже не можна було так швидко, а до води лишалося ще кілометрів два.

Він зупинився й прислухався; спочатку все було тихо, але потім почулися голоси й удалині замерехтіли вогні; очевидно, онкілони з факелами гналися за ним. Недовго думаючи, Горохов заліз на дерево й почав піднімати своє майно вище. Найбільше клопоту завдала Пеструха, яка не могла сидіти спокійно на якомусь розгіллі; довелося приладнати берестянку на двох товстих сучках, а собаку й торбину покласти в неї. Ледве він впорався з цією справою, як на стежці коло тополі з’явилося кілька онкілонів зі смолоскипами, а праворуч і ліворуч видно було інших. Проминувши дерево, онкілони швидко натрапили на чіткий слід, залишений берестянкою на мокрій землі й траві, і з криками радості, підізвавши до себе решту, побігли цим слідом, сподіваючись наздогнати втікача.

Горохов повечеряв копченою птицею, нагодував собаку, випалив люльку, а онкілони все ще не повернулися з безуспішної погоні. Його почало хилити на сон, і він вирішив подрімати до сходу місяця, прив’язав себе до стовбура, біля якого сидів на сучку, і заснув.

Його розбудило сильне розгойдування дерева. Він ледь не втратив рівновагу і, якби не прив’язок, звалився б униз; довелося тримати обома руками й берестянку з її вантажем. Горохов, не розумів, що сталося: навкруг усе гуркотіло й гуло, а на небі світив місяць, який давно зійшов; видно було, як хитаються й усі сусідні дерева, а вітру не було. Нарешті він здогадався, що знову трясеться земля. Озирнувшись випадково на північ, він побачив, що там, десь дуже близько, коїться щось жахливе: із-за лісу з’явилися клуби білого й чорного диму, які здіймалися до неба, і звідти донісся такий гуркіт, що задзвеніло у вухах, а потім пахнуло палючим вітром, від якого перехопило подих.

— Царице небесна, що там