Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 104
Перейти на сторінку:
року радянські газети надрукували інтерв’ю з таким собі Михайлом Давидяком, членом ОУН, якого служба безпеки організації і західнонімецька розвідка заслали в УРСР. Давидяк заявляв, що перед засиланням навесні 1959 року Бандера особисто зустрівся з ним і просив з’ясувати долю родини Сташинського в Україні. Давидяк припускав, що Бандера хотів заслати оунівця Богдана Сташинського з таємним завданням до України[347].

Сташинським цікавилися і на Сході, і на Заході. Там все ще сумнівалися в його зізнаннях. Журналісти «Франкфуртер альгемайне цайтунґ», гамбурзької «Ді вельт», кельнської «Дойче цайтунґ», мюнхенської «Зюддойче цайтунґ» – усі сумнівалися в його вині. Скептицизм журналістів ґрунтувався, попри інше, на тому, як саме суддя Ягуш допитував Сташинського. Ягуша непокоїли витоки інформації, і, відкриваючи процес, він хотів підкреслити об’єктивність суду. У перші кілька днів Ягуш виказував скептицизм до слів Сташинського. Суддя все шукав підтвердження або спростування словам Сташинського про поїздки у Мюнхен, зустрічі з іншими агентами, деталі обох убивств. Його скептицизм став заразним[348].

Тільки на третій день процесу розтанули сумніви Ягуша, що Сташинський – маріонетка темних сил, які смикають за нитки і живлять антирадянську істерію.

– Чи хтось тут, у Німецькій Федеративній Республіці, на вас колись впливав (крім слідчих органів)? Що сáме ви маєте сказати на цьому процесі до того чи іншого пункту? – спитав Ягуш після зізнань у вбивстві Бандери.

– Цього ніколи не було, – відповів Сташинський.

– Чи була колись раніше роблена спроба, щоб спонукати вас з тих чи інших мотивів розказувати нам тут байки й обтяжити себе самого?

– Ніколи!

– Може, хтось це робив з-поза Німецької Федеративної Республіки?

– Ні!

– Напевно? – наполягав суддя.

– Так! – відповідав Сташинський[349].

Що стосується вини Сташинського, то Ягуш ішов за словами підсудного. Жодного свідка його дій не було. Кресценція Губер, чий голос Сташинський чув на сходах, впізнати його в суді не змогла. Вона сказала, що чоловік, який пройшов біля дверей ліфта, мав темніше волосся. Решта свідків, які говорили на п’ятий день суду, зокрема інспектор федеральної кримінальної поліції Вангауер і головний слідчий мюнхенського кріпо Адріан Фухс, підтвердила тільки те, що Сташинський, або людина з численними псевдонімами, що їх він назвав, справді бував у Мюнхені у зазначені підсудним дати й жив у згаданих ним готелях. Це й усе. Три пістолети-спреї, що їх Богдан викинув у Гофгартені, так і не знайшли, хоч і осушили струмок. Інспектор Фухс пояснив, що місто щороку чистить струмок, і пістолети, ймовірно, викинули прибиральники. Зброї не було, свідків не було – усе вирішували відповіді Сташинського і його здатність переконати суд у тому, що він говорить правду[350].

Уся справа розвалилася б, якби Сташинський змінив свої свідчення. Але він тримався початкової лінії. Його історія полонила уяву очевидців процесу й читачів. Кореспондент «Франкфуртер альгемайне цайтунґ» 18 жовтня 1962 року писав: «Ця людина має якості, що їх такою мірою і в такій комбінації не часто можна зустріти. Сташинський надзвичайно інтелігентний, швидко реагує, має майже неймовірне самоопанування, прудкий і здається здібним повністю віддатися справі, яку він уважає слушною». Симпатичність убивці була великою проблемою для послідовників Бандери. Вони намагалися зробити з кримінального процесу політичний: мовляв, радянський режим не зупиниться ні перед чим. Під час процесу «Шлях перемоги» надрукував поруч фотографії розлюченого Хрущова, спокійного Шелепіна і беземоційного Богдана Сташинського, назвавши їх усіх «злочинцями». Але все йшло до того, що один із цих злочинців-комуністів – обличчя інших західна публіка не могла спостерігати безпосередньо – зможе здобути співчуття публіки[351].

Борис Вітошинський раз у раз повторював у «Шляху перемоги», що свідчення Сташинського – це не сюжет детективного роману чи фільму. Це – вирок самому убивці і його московським господарям. «Зізнання Сташинського, крім почуття постійної відрази, яку він ними до себе викликає (маємо на увазі тільки людей критично думаючих) […], є безперечно надзвичайно цікаві і сенсаційні, мов хвилюючий шпигунський роман, – писав Вітошинський. – На жаль, не про роман ідеться. Тут розказує про свої лиходійства людина, яка з наказу кремлівських злочинців пішла на шлях найбільших злочинів: зради всього, що рідне, шляхетне, шлях убивств, вічної брехні, служби лихому»[352].

Адвокати родин Бандери й Ребета мусили змінити атмосферу в залі і тон газетних статей, показавши Сташинського зрадником і брехуном. Перед процесом бандерівці зібрали достатньо інформації про сім’ю Сташинського, щоб показати, що він зрадив рідню і продався радянському молоху. Наступник Бандери Степан Ленкавський писав Ярославу Падоху влітку 1962 року, що має інформацію про участь родини Сташинського в українському русі, що Богданового дядька навіть репресували за допомогу підпіллю. Нойвірт і Мір використали надану їхніми клієнтами інформацію на п’ятий день суду, коли підійшла їхня черга ставити запитання підсудному. Вони постаралися показати Сташинського зрадником свого народу.

Розколоти Сташинського виявилося непросто. На питання Нойвірта, чому він називає себе на суді росіянином, Богдан відповів, що цим має на увазі своє громадянство, а не етнічну ідентичність. На питання адвокатів про вбивство Симона Петлюри в Парижі 1926 року Сташинський відповів, що нічого про це не знав. Він розумів, хто такий Петлюра, але не знав, що його вбили. Не чув він і про село Білогорща, де 1950 року в бою з енкаведистами загинув командувач УПА Роман Шухевич.

Сташинський, судячи з усього, говорив правду. Білогорща, Париж і Роттердам, де вбили полковника Коновальця, стали символічними місцями в націоналістичному дискурсі української діаспори, але не в Україні. На питання Нойвірта, чи знав він, що, за радянською Конституцією, Україна має право вийти з Радянського Союзу, Сташинський відповів, що це юридичне питання, а він не юрист. Він явно брехав, коли казав, що не знає про загибель свого дядька Петра Сташинського, і відмовився відповідати на питання, чи убив би свою сестру, якби КДБ наказав.

Адольф Мір апелював до попередніх свідчень Сташинського, що втечу на Захід той вважав би зрадою батьківщини:

– Чи відома вам, як українцеві, хоч та обставина з української визвольної боротьби і з історії, що ця визвольна боротьба ще з часів початку цього сторіччя і ще раніше була скерована не проти якогось означеного режиму, не проти якоїсь означеної державної форми, але що вона була скерована проти будь-якого чужонаціонального панування в Україні і проти будь-якої окупації?

Сташинський ухилився від відповіді:

– На це питання я не можу відповісти. Ви виходите з припущення, що я є майже історик і що моя сестра, яка вміла писати, має історичні знання, як професор історії.

Доктора Міра це не задовольнило і він спитав, за що боролася сестра Сташинського.

– Вона боролася за незалежну Україну, – нарешті почув

1 ... 74 75 76 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"