Читати книгу - "Глибоко під водою"

автостопом, що завгодно. Мені все одно, що ти скажеш їм, — головне, що ти повинна сказати, що збрехала про мене. Що ти все вигадала. Скажи їм, що ти придумала це з ревнощів, чи тому, що ти збожеволіла від горя, чи, може, просто тому, що ти злісна мала сучка, якій хочеться уваги, — мені все одно, що саме ти скажеш їм. Добре? Просто головне — скажи, що ти збрехала.

Я примружилася.

— А з чого ви взяли, що я зроблю це? Серйозно? Якого хріна мені таке робити? Уже все одно занадто пізно. Джош говорив із ними, не я одна…

— То скажи їм, що й Джош збрехав. Скажи, що ти його підмовила на це. Скажи Джошеві, що й він повинен відмовитися від своєї історії. Я знаю, ви можете зробити це. І я думаю, що ти зробиш це й тому, що це не тільки не зашкодить тобі, а й… — Він засунув руку в кишеню джинсів і витягнув браслет. — Я скажу тобі те, що ти повинна знати. Ти робиш оце для мене, а я тобі скажу, що я знаю.

Я підійшла до стіни. Я опинилася до нього спиною, і мене трусило, тому що я знала: він може кинутися на мене, може звалити мене з ніг, якщо захоче. Але я не думала, що він цього хотів. Я відчувала. Він хотів утекти. Я підштовхнула цвях носаком. Єдине реальне запитання, яке поставало: чи дозволю я йому втекти?

Я повернулася до нього обличчям, спиною до стіни. Я подумала про всі дурні помилки, яких я наробила по дорозі сюди — і тепер я не збиралася помилятися знову. Я зіграла страх, я зіграла вдячність.

— Ви обіцяєте?.. Ви відпустите мене до Бекфорда?.. Ну будь ласка, Марку, обіцяєте?

Я розіграла полегшення, зіграла розпач, зіграла каяття. Я перегравала його.

Він сів і поклав браслет перед собою посеред столу.

— Я знайшов його, — сказав він просто, і я зареготала.

— Ви його знайшли? Типу, на річці, де поліція усе передивлялася кілька днів? Так я вам і повірила, блін!

Він спокійно сидів якусь секунду, потім подивився на мене, наче ненавидів мене найбільше на світі. Мабуть, так і було.

— То ти слухаєш чи ні? — Я притулилася спиною до стіни.

— Слухаю.

— Я пішов у офіс Гелен Таунсенд, — сказав він. — Я шукав… — вигляд у нього був збентежений. — Щось пов’язане з нею. З Кейті. Я хотів… щось таке. Щось, що я міг би взяти…

Він намагався мене розжалобити.

— І що? — Спроба розжалобити не вдалася.

— Я шукав ключ до картотеки. Я подивився у шухляду столу Гелен і знайшов його.

— Ви знайшли браслет моєї матері в столі місіс Таунсенд?

Він кивнув.

— Не питайте мене, як він туди потрапив. Але якщо вона мала його на собі в той же день, то…

— Місіс Таунсенд… — повторила я тупо.

— Я знаю, що звучить безглуздо, — сказав він.

Але ні, не так уже й безглуздо. Або це могло би бути ймовірним. Якщо подумати. Мені ніколи й не снилося, що вона на таке здатна. Вона — нервова стара мимра, я розумію, але я ніколи не могла б уявити, що вона здатна завдати комусь фізичної шкоди.

Марк дивився на мене.

— Я щось не до кінця розумію, чи не так? Що вона зробила? Що твоя мати такого зробила з Гелен?

Я не сказала нічого. Я відвернулася. Хмара затулила сонце, і мені стало так холодно, як було під ранок удома: холодно і всередині, і зовні, наскрізь, до кісток. Я підійшла до столу і взяла браслет, потім просунула в нього пальці, вдягла на зап’ястя.

— Ну ось, — сказав він. — Я сказав. Я допоміг тобі, чи не так? Тепер твоя черга.

Моя черга. Я пішла назад до стіни, присіла і взяла цвяха. Я розвернулася до нього.

— Ліно! — сказав він, і я відчула — у тому, як він вимовив моє ім’я, як він задихався — що йому страшно. — Я допоміг тобі. Я…

— Ви думаєте, що Кейті втопилася, бо вона боялася, що я зраджу її, чи тому, що вона боялася, що моя мати зрадить її, — що хтось зрадить вас обох, і тоді всі дізнаються, і в неї будуть неприємності, і її батьки будуть у відчаї… А ви знаєте, що це насправді не так?

Він опустив голову, руками тримаючись за край столу.

— Ви знаєте, що насправді причина не в тому? Причина полягає в тому, що вона боялася за вас!

Він дивився на стіл і не рухався.

— Вона зробила це заради вас. Убила себе заради вас. А що ви зробили заради неї?

Його плечі здригнулися.

— Що ви зробили? Ви брехали, ви відбріхувалися, усе повністю заперечували, буцімто вона нічого не означає для вас, наче вона вам — ніхто! Чи не здається вам, що вона заслуговувала на краще?

Із цвяхом у руці я підступила до столу. Я чула, як він схлипує, шморгає і говорить:

— Пробач… Мені шкода, мені так шкода…. Прости мене, Господи, прости мене.

— Пізнувато вже… — сказала я. — Вам так не здається?

Шон

Я проїхав уже з півшляху, коли почався дощ, легка мжичка, яка раптом перетворилася на зливу. Видимість була майже нульова, і мені довелося сповільнитись, ледь повзти. Один із поліцейських, якого послали до будинку в Гоуїк, вийшов на зв’язок, і я ввімкнув динамік.

— Нічого тут, — почулося крізь перешкоди.

— Нічого?

— Нікого немає. Стоїть автомобіль — червоний «воксголл» — але його самого ніде не видно.

— А Ліна?

— Жодних ознак будь-кого з них. Будинок замкнений з усіх боків. Ми шукаємо. Будемо продовжувати пошуки…

Машина є, а їх немає. Це означає, що вони, напевно, пішли пішки, але чому? Автомобіль зламався? Якщо він приїхав до будинку й виявив, що не може потрапити всередину, щоб там відсиджуватися — то чому просто не вломився? Це ж краще, ніж утікати? Може, хтось їх підібрав? Друг? Хтось допомагає йому? Може, хтось допомагає йому вийти зі скрутного становища, але тут шкільний учитель, а не якийсь злочинець-рецидивіст — я просто не міг уявити в нього таких друзів, які б допомагали йому з викраденням.

І я не міг збагнути — на краще це чи