Читати книгу - "Дві Вежі"

добрими сусідами, хоча до великої приязні не доходило. Наші кордони лежали тоді далеко за гирлом Андуїну, і Умбар, найближче з тамтешніх князівств, і підкорявся нам. Та тільки коли це було! Багато поколінь змінилося відтоді, коли ми приймали гостей з Харада і самі їздили туди. Недавно розійшлася чутка, начебто Ворог відвідав їх і вони перейшли, а скоріше, повернулися на його бік: вони завжди легко піддавалися його волі. Схоже, дні Гондора полічені, стіни Мінас-Тіріта приречені на ганьбу, бо сила і підступність Чорного Володаря неймовірні! [242]

— А все ж таки ми не сидимо склавши руки і не дамося так легко, — зауважив Маблунг. — Кляті харадрими (так ми звемо жителів Півдня) йдуть на з'єднання з воїнством Чорного замку. Йдуть по дорозі, прокладеній гондорцями! І навіть варти не виставляють, такі впевнені, буцімто тіні від гір, підвладних їхньому новому володарю, досить, щоб залякати будь-кого. І ми з'явилися розчарувати їх. Позавчора розвідка повідомила, що їхні полки вирушили в похід. Один з полків, як ми розрахували, до полудня вийде з ущелини на тракт. Отут їм приготований сюрприз. Поки Фарамир з нами, ворогу не судилося пройти! Наш каштан завжди виходить неушкодженим із найзапекліших колотнеч. Чи то чари його чиїсь охороняють у бою, чи така у нього вдача, і призначений йому інший кінець…

Розмова увірвалася. Навколо було дуже тихо. Сем обережно виглянув з-за папороті. Гондорці рухалися поодинці чи вервечками, ховаючись у підліску, подекуди поповзом, майже невидимі у своєму зелено-бурому одягу, всі у каптурах, масках, рукавичках… Промайнули, мов привиди, і сховалися. Сонце підбилося високо, тіні скоротилися.

«Цікаво, куди подівся цей нестерпний Горлум? — думав Сем, заповзаючи назад до сховища. — От приймуть його за орка, чи Жовта Пика живцем спече — буде знати! Ну, либонь, викрутиться, не вперше!» — По тому Сем улігся поряд із Фродо і спокійно заснув.

Прокинувся він від звуків бойової сурми. Вже було опівдні. Гондорці, насторожені й уважні, стояли під лавром. Сигнал повторився виразніше, зверху, з-за гребеня пагорба. Сем почув і лемент, і дике виття, але зовсім слабке, немов з-під землі. Потім бій загримів ближче, прямо над укриттям гобітів: удари мечів по сталевих шоломах, брязкіт клинків, глухий стукіт стріл, відбитих щитами. Люди кричали навперебій, але всі голоси перекривав дзвінкий заклик: «Гондор! Гондор!»

— Начебто сотня ковалів б'є по ковадлах, — поморщився Сем. — Хоч би їх кудись мимо пронесло!

Але вийшло навпаки.

- Ідуть! — збуджено гукнув Дамрод. — Харадрими вирвалися і завернули з тракту. Вони біжать сюди, а наші за ними! [243]

Сему стало цікаво, і він вип'явся на нижню гілку дерева, щоб краще бачити. У гаю замигтіли смагляві обличчя і червоні плащі, а трохи далі — зелені каптури гондорців. Стріли густо прошивали повітря. Якийсь здоровань звалився з уступу, перевернувся і, давлячи тендітні кущі, впав обличчям додолу в гущавину папороті біля самої голови Фродо. З-під золотого обруча в потилиці стирчала зелена стріла. Червоний каптан був розідраний, панцир з мідних лусочок погнувся. Чорне волосся, перевите золотими нитками, злигаюсь від крові. Засмагла долоня ще тримала руків'я зламаного меча.

Сему вперше довелось бачити битву між людьми, і видовище не припало йому до душі. Він радів, що не побачив обличчя убитого. Як його звали, де він мешкав, чи був злим від природи, чи чиїсь брехливі обіцянки виманили його в далекий похід? Якби дали йому вибирати, чи не залишився б він вдома, серед своїх? Думки ці промайнули в голові Сема і згасли. У ту саму хвилину, коли Маблунг наблизився до убитого, вигуки вибухнули з новою силою, і усіх приголомшило трубне ревіння; земля затремтіла і загула, немов по ній розмірено били тупими таранами.

— Бережись! — крикнув Дамрод. — Оліфанти! Гей, якщо Валари це бачать, чому ж мовчать? Оліфанти!

З великим подивом, жахом і захватом стежив Сем за величезною твариною, що з'явилася, ламаючи дерева, і незграбним клусом потрюхала по схилу — з будинок розміром, ціла жива гора. Звичайно, страх має великі очі, але Сем не набагато перебільшив: цей харадримський оліфант був і справді велетень; іншого такого він не побачив би у всім Середзем'ї. Оліфант йшов прямо на гобітів, але в останню мить відхилився і проскочив майже поряд. Ножища товщиною з дерево, вуха як вітрила, довгий трубчастий ніс-хобот задертий вгору, а в маленьких очицях палав шалений вогонь. Вигнуті ікла, окуті золотом, були поплямовані кров'ю. Оксамитний, шитий золотом чепрак звисав, подертий, з опуклих боків, а на спині гойдалися, розвалюючись з кожним кроком, залишки дерев'яної халабудки і ледве трималася жалюгідна, мов лялька з і ганчір'я, фігурка погонича.

Скажений велетень мчав, не розбираючи дорога; стріли не пробивали його товсту шкіру. Люди порскали врозсип, [244] і все ж таки багато хто потрапив йому під ноги і загинув, утоптаний у сиру землю. Незабаром оліфант зник у лісі, тільки трубне ревіння і тупіт ще довго лунали вдалині. Сем не зміг довідатися, як він скінчив: чи жив у лісах до старості, чи впав у глибоку ущелину, чи загинув з голоду, а може, сліпий шал штовхнув його до вод Великої Ріки… Сем голосно зітхнув:

— Оліфант! Виходить, я бачив оліфанта на власні очі! Оце так-так… Але ж вдома не повірять!.. Так чи інакше, розвага скінчилася, посплю ще.

— Спи, поки час є, - обізвався Маблунг. — Якщо Фарамир уцілів, він незабаром з'явиться, і треба буде забиратися звідси: щойно Ворог довідається про нашу вилазку, він спорядить погоню.

— Ви собі йдіть, а мене не чіпайте, — мовив Сем. — Я спатиму, цілу ніч бив ноги, то не жарти!

Маблунг розреготався:

— Ти що ж думаєш, шановний Семе, наш капітан тебе тут одного залишить? Спи, потім розберемося!

Розділ 5 ВІКНО НА ЗАХІД

Здавалося Сем не проспав і хвилини, коли його розбуркали, а день вже кінчався. Фарамир повернувся з усіма, хто уцілів після сутички. Чоловік двісті-триста зібралися на галявині поблизу. Вони сіли широким півколом, посередині присів на камені Фарамир, а перед ним, як бранець, приведений на допит, стояв Фродо.

Сем виліз із своєї папоротевої засідки; ніхто не звернув на нього уваги, і він присів під кущем, щоб усе бачити і чути, а при першому ж натяку на небезпеку кинутися на допомогу Фродо. Фарамир зняв маску, і Сему відкрилося владне і неусміхнене обличчя; сірі розумні очі виказували явну недовіру.

Фродо не зміг переконати капітана, і числені подробиці лише будили його підозри. Він допитувався, що робив Фродо у Рівенделлі, навіщо розлучився з Боромиром і куди тепер прямує.