Читати книгу - "Ангел пригляду"

class="p1">— Десять хвилин тому вийшов, а що трапилося?

— Нічого…

Приголомшений почутим, він поплентався назад до машини. Навколо сяяло вогнями безглузде нічне життя.

— Може, переплутали? — запитав Мишко. — Редакторка ж обіцяла…

Субота набрав номер. Тієї редакторки на місці не виявилося, шукати її не схотіли. Але Субота наполіг. Довелося чекати досить довго. Нарешті вона підійшла до телефону.

— Це я телефонував щодо Бориса, — промовив Субота. — Він ще у вас, на радіо?

— Ні, вже поїхав, — відповіла редакторка невдоволено. Схоже, її відволікли від вечері.

— Дивно… Ви переказали йому моє прохання?

— Так, усе переказала.

— А що саме ви йому сказали?

— Сказала, що телефонували, погрожували смертю й наказали залишатися на місці до суботи. А він відповів, що це ефесбешні розводки і його не залякати. І поїхав.

Субота заціпенів з жаху.

— Ідіотка!! — закричав він тужливо. — Яка смерть, які погрози? І звідки тільки ви беретеся, кретини, на нашу голову?! Спеціально вас, чи що, вирощують?!

Редакторка кинула слухавку. Субота нерухомо втупився в мокрі електричні сутінки.

— Ідіоти, — беззвучно шепотів він. — Кляті ідіоти!..

— Годі тобі,— сказав Мишко. — Звичайні люди. Помовчали.

— Що будемо робити? — запитав Субота.

Мишко задумливо пожував губами.

— Якби не освітлення, тут було б зовсім темно. Як у льоху… — сказав він чомусь.

— Це ти до чого?

Мишко обернувся до нього.

— Де його мають убити?

Субота замовк, напружився, потім мовив з відчаєм у голосі:

— Н-не знаю!

— Тобто як це — не знаєш? — здивувався Мишко. — Ти ж цей, як його, в біса… сновидець. Ти ж пророк!

— Та який там пророк… — Субота знічев’я куйовдив долонею волосся, як першокласник, що отримав двійку.

— Стривай-стривай… Але ти ж знаєш, що Борю мають убити?

— Знаю.

— Тоді згадай, де саме.

— Не можу. Обличчя тільки пам’ятаю, в останню мить… А більше нічого.

— Ні, так не піде… Давай, згадуй! Це ж Боря, його треба врятувати, врятувати будь-що, розумієш?

Субота розумів, розумів краще, ніж хтось. Ах, Борисе, Борисе, як же це… Останній романтик у політиці, колишній віце-прем’єр… демократ, плейбой, донжуан, улюбленець своєї мами і Єльцина, баламут, що кидається з відкритим заборолом на чудовисько влади, на саму смерть!.. Невже лежати тобі тепер у дубовій труні — мертвому, з чужим обличчям? Ні, не буде цього! Він, Субота, не дозволить, не віддасть, усе згадає, встигне… недарма ж дістався йому цей дар, урешті-решт!

Субота зціпив зуби, замружився так, що попливли під повіками жовті кола від ліхтарів. Промайнуло перед очима бородате обличчя панотця Михайла, виріс на обрії ангел із чорними крилами, проплив у порожнечі Дій, брели крізь випалений, позбавлений повітря простір мертві сірі скелі… Але обличчя Бориса він так і не зміг витягти з прірви.

Він скреготів зубами, мукав, лупив себе в лоб: згадуй, згадуй — але не міг, не міг… Невже все? Невже Борис приречений?..

Відчай охопив його, відплинув і змінився якимось підлим спокоєм. Душа немов закам’яніла — буде що буде.

Мишко зрозумів усе без слів, нічого не запитав. Мовчки повернув ключ запалювання, машина рушила вперед. Ковзали повз ліхтарі, сяяла реклама, будинки, довгі й короткі, зливалися в переривчастий рядок: крапка-тире, крапка-тире, тире-тире-крапка.

— Куди ми? — байдуже запитав Субота.

— Є один лікар, — похмуро відповів Мишко. — Гіпнотерапевт. До нього.

— Від алкоголізму лікувати мене зібрався? Запізно…

Мишко не відреагував на похмурий жарт. Вічної його блакитноокої легкості наче не було, очі дивилися на дорогу — потемнілі, зосереджені.

— Він тебе в сон занурить, — нарешті мовив він. — І витрусить із твоєї підсвідомості все, що там застрягло.

Субота промовчав. Мишко все ще сподівається. А його надія вже померла, а разом із нею померли й усі інші почуття. Він відчував тільки страшну кам’яну втому. Усе було йому байдуже. Хотілося повернутися додому, впасти в ліжко, заснути й не прокидатися… А хоч би й зовсім.

Після всього, що він бачив тут, у цій реальності,— що нового йому можуть показати за останньою межею? Тепер він точно знав, що немає там ніяких розпечених сковорідок і крижаних озер, немає й рогатих чортів із вилами, що діловито оббіловують вічно живих небіжчиків… А те, що є, не гірше й не краще, ніж тут. Може, зовнішні форми інші, але що значить форма порівняно з вмістом? Ні-ні, нічого йому не треба, все марнота марнот… На світі щастя нема, є спокій і воля. Хоч і волі теж немає, зате спокій, певно, десь іще є. Він відмовився від усього, чим його спокушали князь і Діана, і, напевне, заслужив право на звичайний спокій, у якому живуть прості люди…

— Прокидайся, — торсав його за плече Мишко, — прокидайся, нам ніколи! Потім відіспишся.

Субота заледве розліпив повіки, виповз із машини, покірно рушив за синьооким. Розгублено роззирнувся… схоже на Петрівку. Ну так, Петрівка. Отже, їхали зовсім недовго. Хоча хто його знає, з нинішніми заторами в центрі. Немов уві сні, піднявся сходами, машинально прочитав золочену табличку: «Лікар Л. М. Гаврилов, гіпнотерапія», переступив поріг, у якомусь затьмаренні минув довгий звивистий коридор, зашпортався… Мишко силоміць заштовхнув його в приймальню.

Лікар Гаврилов зовсім не був схожий на лікаря — швидше на мініатюрну копію борця сумо, особливо якщо зняти з нього халат і начепити на стегна пов’язку. Здалеку він здавався величезним, але зблизька Субота побачив, що помилився. Гаврилов був не вищим за метр шістдесят, солідності добирав за рахунок небувалої товщини. Халат здавався на ньому чохлом для невеличкої канапи, гострі оченята спадкового самурая ховалися в жирових складках, дивилися невдоволено, ніби їхнього власника відірвали від обіду. Але обідом і не пахло: лікар стояв на невеличкій і досить міцній драбині перед високими книжковими полицями, гортаючи важкий том.

— Сьцьо трапирося? — поцікавився лікар Гаврилов із бездоганним японським акцентом, і Субота подумав, що, можливо, перше враження про борця сумо його не обдурило.

— У нас, лікарю, клієнт раптово втратив пам’ять. А згадати дещо дуже, дуже треба, — почав Мишко.

Лікар поглянув на Суботу невдоволено, важко зітхнув, повернув фоліант на полицю і не поспішаючи, крок за кроком, сповз із драбини. Підійшов до Суботи впритул, глянув знизу вгору, пальцем підняв повіку, виявив жовтувату склеру.

— Аракогорік? Горівку пюємо? — суворо спитав лікар.

— Ображаєте, лікарю, — відповів Субота. — Виключно віскі.

Не змінюючи виразу обличчя, лікар пройшов до столу, витяг звідти порожній бланк медичної карти, жбурнув Мишкові: «Дзаповунюйтя!» Кілька секунд сидів мовчки і раптом запитав суворо:

— Сьцьо сьтоїмо? На кусетку!

Субота скинув черевики, приліг на кушетку — особливу, психотерапевтичну, з піднятим узголів’ям. Лежав нерухомо, намагався не крутитися, щоб остаточно не розгнівати сердитого японця. Хвилини плинули. Справді захотілося спати.

Але йому не