Читати книгу - "Антирадянські історії"

року випускник юридичного факультету Лєнінґрадського університету, учень Анатолія Собчака, Владімір Путін раптом заявляє з приводу України: «Коли ми вказуємо, що це антиконституційний переворот, нам кажуть: ні, це не збройне захоплення влади, це революція. А якщо це революція, то тоді мені важко не погодитися з деякими нашими експертами, які вважають, що на цій території виникає нова держава. Але ні з цією державою, ні щодо цієї держави ми жодних зобов’язувальних документів не підписували». Путін виступає як шулер, який чудово знає: те, що відбувалося та відбувається на території іншої держави, — внутрішня справа цієї держави, і її громадяни мають право самостійно визначати, яка їм влада потрібна.

Путіну не подобалося, коли йому раніше нагадували про війну в Ічкерії. Він відповідав, що це внутрішня справа Росії. Україна для нього частина імперії, яку він хоче відновити. Але юрист Путін має знати, що написано у Статуті ООН: «Усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об’єднаних Націй» (стаття 2, пункт 4). Як правонаступник СРСР, Росія визнала Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, в якому йдеться, що «Держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітету й охоплювані ним, до яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свободу і політичну незалежність. Вони також поважатимуть право одна одної вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні системи, так само як і право встановлювати свої закони й адміністративні правила».

Насамкінець, Росія взяла на себе зобов’язання у Меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаному в Будапешті 5 грудня 1994 року: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують свої зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй».

Якщо розмірковувати про поведінку Російської імперії, потім СРСР і сучасної Росії щодо сусідніх держав, то як термінологію треба вибирати не юридичний лексикон, а кримінально-блатний словник. Пьотр I почав розширення імперії виключно з позиції сили і без будь-яких сучасних гарних слів про «права російськомовних». Навпаки, це був період, коли саме російськомовні захоплювали території, оголошуючи себе корінними мешканцями. Так тривало до початку XX століття. Росія розрослася до однієї шостої частини суші за російським принципом — «хочу». Це слово замінювало всі правила і вмовляння сусідів.

Більшовики, очолювані юристом Лєніним, продовжили імперську політику, але тепер вони наново захоплювали ті самі території, пояснюючи свою агресію боротьбою проти колишнього царизму та захистом «пролетаріату і селянства». У керівництві радянської Росії було багато юристів, а міжнародні договори більшовики порушували на тій самій підставі — їх укладали колишні царі.

Понад 90 років тому провідні країни світу спробували створити механізм контролю за конфліктами і механізм протидії їм. Ліга Націй була першою організацією, створеною у 1920 році в ході реалізації Версальсько-Вашинґтонської системи Версальської угоди. В середині 1930-х років до Ліги Націй входило 58 держав, а в період з 1920 по 1946 роки членами організації були 63 країни. У грудні 1939 року СРСР вигнали з Ліги Націй як країну, що порушує договори і розв’язала війну з Фінляндією, попередньо розірвавши Тартуський мирний договір 1920 року та Договір про ненапад із Фінляндією 1932 року. В Лізі Націй СРСР був усього п’ять років.

Повернуся до Грузії, що її Російська імперія, Радянська імперія і сучасна Росія скуповували кілька разів у 1801, в 1921, 1993 і 2008 роках. Георгіївський трактат 1783, висловлюючись правовою мовою, був договором про намір. Згідно з ним. Російська імперія брала під політичне заступництво Картлі-Кахетинське царство (Східна Грузія), зобов’язавшись зберегти монарший престол царя Іраклі II і його нащадків. Російська військова підтримка відповідно до тексту трактату складалася всього лиш «із двох повних батальйонів піхоти з чотирма гарматами». Батальйони з гарматами через якийсь час повернулися в Росію, а 12 вересня 1801 року імператор Алєксандр I несподівано підписує Маніфест про вторгнення у Грузію. Насправді, в Маніфесті є дивне речення: «Мы, вступая на всероссийский престол, обрели царство Грузинское, присоединенное к России, о чем и манифест в 18-й день января 1801 года издан уже был во всенародное известие».[23] Тобто Грузію просто приєднали заднім числом, а Маніфест потрібен лише для оголошення фізичної окупації.

Як і в Георгіївському трактаті, у Маніфесті Алєксандра I йдеться «о свободном отправлении своей веры и при собственности своей неприкосновенно»[24], а «царевичи сохранят наделы свои»[25]. Захопивши територію, російські війська скасували грузинську монархію, принагідно захопивши Імеретинське царство, а потім і заборонивши автокефалію Грузинської православної церкви. Практично впродовж усього XIX століття майже щорічно у всіх частинах Грузії піднімали повстання і бунти проти російської окупації. Поширювані радянськими підручниками міфи про «добровільне приєднання» Грузії не мають жодного підтвердження.

Друга окупація Грузії відбулася у 1921 році, вже радянською Росією. Демократична республіка Грузія була створена в 1918 році, її визнали європейські країни Антанти. У Грузії були проведені парламентські вибори і сформований уряд. Перша спроба радянської Росії захопити Грузію у 1920 році виявилася невдалою, і Кремль вирішив укласти 7 травня 1920 року «мирний договір», у статті 2-й якого було написано: «Росія зобов’язується відмовитися від будь-якого втручання у внутрішні справи Грузії». 16 лютого 1921 року без оголошення війни із трьох напрямків Червона армія ввійшла у Грузію. У Тбілісі прибув «Грузинський ревком», створений із членів РКП(б), перетворений цього ж дня у Раду народних комісарів Грузинської РСР.

І радянській владі грузини жити спокійно не давали. У 1924 році планувалося повстання Какуци Чолокашвілі, періодично партизани проводили свої акції аж до початку Другої світової війни. У