Читати книгу - "Річки Лондона"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 110
Перейти на сторінку:

Я почув наближення сирен — який чудовий звук!

* * *

Зі зв'язками та знайомствами є одна проблема — ніколи не можна бути певним, чи вони пущені в дію, чи ні, та чи працюють вони на твою користь або на користь іншого знайомого. Те, що цього разу вони працюють проти мене, я запідозрив, коли в кімнату для допитів мені принесли каву та печиво. Колеги-полісмени, яких допитують дружньо, ходять по каву до їдальні самостійно. А обслуговування в номері отримуєш лише тоді, коли стаєш підозрюваним. Я знову був у відділку Черінг-Крос, і дорогу до їдальні, звісно, знав.

Інспектор Найтінґейл був досі живий, як мені сказали, перш ніж посадити з незвичного боку столу в кімнаті для допитів, і його відвезли до нової травматології в університетській лікарні з коментарем «стан стабільний» — за цим терміном могло ховатися що завгодно.

Я подивився на годинник. Пів на четверту ночі, менш ніж чотири години після того, як стріляли в Найтінґейла. Коли довго працюєш у великій організації, починаєш інстинктивно відчувати її течії та припливи. Я відчував, що на мене опускається молот, а зважаючи, що моя чуйка розвивалася лише два роки буття копом, цей молот мав бути величезний. Я здогадувався, хто розпочав рух цього молота, але не міг нічого зробити, окрім як сидіти по інший бік столу для допитів з чашкою поганої кави та двома шоколадними печивами.

Іноді треба нічого не робити й стерпіти перший удар. Таким чином можна побачити, що має нападник проти тебе, викрити його наміри, а тоді, якщо для вас це важливо, недвозначно стати на боці закону. А що як цей удар буде таким сильним, що тобі кінець? Що ж, буває і так.

Обраний для удару тупий предмет захопив мене зненацька, хоча я й зумів зберегти спокійний вигляд, коли Сівол і детектив-сержант Стефанопулос зайшли до кімнати для допитів і сіли навпроти мене. Стефанопулос недбало кинула на стіл теку. Та була надто товста, щоб стільки встигли написати за кілька годин, а отже більшість із тих паперів були просто макулатурою. Вона стримано посміхнулася, розриваючи на аудіокасетах целофанову обгортку, а потім вставляючи їх у подвійний диктофон. Одна з цих касет була для мене або для мого юридичного представника, щоб запобігти вириванню моїх фраз з контексту, а друга була для поліції, щоб довести, що моє зізнання отримано без биття мене по спині, стегнах і сідницях шкарпеткою, наповненою кульками з підшипників. Обидві касети були зайві, бо мене чудово було видно в кадрі відеокамери, що висіла над дверима. По проводах зображення наживо передавалося до кімнати спостереження, в якій, судячи з театральності появи Сівола та Стефанопулос, сидів хтось з Асоціації Старших Офіцерів Поліції, щонайменше заступник комісара.

Диктофон було ввімкнено, Сівол сказав, що присутні я, він і Стефанопулос, а потім нагадав мені, що мене не заарештовано, що я лише допомагаю поліції з розслідуванням. Теоретично я мав право будь-якої миті встати й піти, якщо був готовий попрощатися зі своєю поліцейською кар'єрою. І ця спокуса була велика.

Сівол попросив мене описати для протоколу в загальних рисах суть операції, під час якої було підстрелено Найтінґейла.

— Ви серйозно хочете внести це в протокол? — спитав я.

Сівол кивнув, тож я розповів усе: про наше припущення, що Генрі Пайк — поверненець, схиблений на помсті привид-вампір, який грав традиційну виставу про Панча та Джуді, використовуючи замість ляльок справжніх людей, і що вдвох ми придумали спосіб стати частиною сюжету, щоб Найтінґейл зміг знайти кістки Генрі Пайка та знищити їх. Кожного разу, коли я казав про магічний аспект справи, Стефанопулос кривилася, а вираз обличчя Сівола не змінювався. Коли мова дійшла до пострілу, він спитав мене, чи впізнав я того, хто стріляв.

— Ні, — сказав я. — А хто він?

— Його звати Крістофер Пінкман, — сказав Сівол, — і він каже, що ні в кого не стріляв. Він стверджує, що йшов додому з опери, а посеред вулиці на нього напали два чоловіка.

— Як він пояснює пістолет? — спитав я.

— Він каже, що не було ніякого пістолета, — сказав Сівол. — Він каже, що пам'ятає лише як виходив з опери, а наступне — як ви били його ногою по голові.

— А ще — невимовний біль через зламану ногу, — сказала Стефанопулос. — Плюс багато синців через те, що його кинули на землю.

— Його перевірили на сліди пороху? — спитав я.

— Він викладач хімії у Вестмінстерській школі, — сказала Стефанопулос.

— Дідько, — сказав я.

Тест на залишки пороху відомий своєю ненадійністю, і якщо підозрюваний мав контакт з хімікаліями, жоден експерт не стане стверджувати в суді, що той стріляв з пістолета. Раптом мені спала жахлива думка.

— Але ж ви знайшли пістолет? — спитав я.

— На місті подій не було знайдено жодної вогнепальної зброї, — сказала Стефанопулос.

— Я відфутболив його вздовж тротуару, — сказав я.

— Вогнепальної зброї там не було, — повільно сказала Стефанопулос.

— Я бачив його, — сказав я. — То був якийсь напівавтоматичний пістолет.

— Не знайшли нічого.

— То як тоді було підстрелено Найтінґейла? — спитав я.

— Саме це, — сказав Сівол, — ми сподіваємося почути від вас.

— Ви хочете сказати, що це я в нього стріляв?

— Це ви стріляли? — спитала Стефанопулос.

У мене в роті раптом стало сухо.

— Ні, — сказав я. —

1 ... 74 75 76 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Річки Лондона"