Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— Це були Чари, — сказав Айок схвильовано й тихенько заспівав:

…У роки неволі снуються Чари, Чари давніх подій, Чари свободи. Несуть їх вітри, сніги і дощі, несуть до ріки. І Чарівниці в ці Чари огорнуть Істоту живу з роду Люілів, провівши її усіма шляхами. Вона пізнає, що Велике Королівство — її. Зцілить народ, землю зцілить. Пізнає кожен куточок Арджани. За два літа до Звільнення там настане в її житті переміна. Своїх батьків звитягу, гордість і гідність наймення Люілів вона там відчує. І увійдуть в неї Чари…

Дівчина слухала всім своїм єством, вбираючи кожне слово. Айок же і далі наспівував цю дивну Пісню з мінливим ритмом:

…у цієї Істоти буде волосся золотої барви, пшениці цього краю, очі, як небо перед грозою, і магічний дар невеликий від дочки Люілів, останньої з цього роду, що втекла від ворога…

«Це я», — подумала раптом Дівчина перелякано, але відразу опанувала себе. Айок починав новий куплет:

І сім сотень, сім десятків, сім літ минає, Вже Чарівниці ведуть Істоту з роду Люіля, Бо вже надійшов той День…

— Годі, — раптом шепнула Дівчина. — Більше ні слова. Не хочу знати, що буде далі.

— Боїшся? — також пошепки спитав Айок.

— Так. Боюся. Бо це все таке неправдоподібне…

— Вони, Чарівниці, — почав з несподіваним натхненням Айок, — добре знали, що роблять. І не обтяжували тебе цими знаннями. А тепер ці знання лягли тягарем на тобі, як камінь, бачиш?

— Так. Я теж подумала те саме. Якщо Чарівниці не хотіли, щоб я знала Пісню Єдину до кінця, то, мабуть, вони мали рацію. Вони, майже завжди мають рацію, знаєш? Із цього уривку Пісні я, на щастя, почула тільки те, що вже довідалась у цьому Замку. Адже всі так голосно кричали на подвір’ї, хто я така і що мене треба спалити… А решту… решту правди довідаюсь, якщо мене не спалять і якщо прийде Час, — закінчила різко.

— Тебе не спалять, — сказав схвильовано Айок. — Тільки… тільки бачиш… вони поставили одну умову… Мені соромно сказати… Я тут справді не винен!

Дівчина засміялася, побачивши, як хлопець несподівано засоромився.

— Та кажи вже! Невже це щось таке страшне?

— Страшне. Для тебе, — зізнався Айок. — Я… я… би вчинив так, якби ти хотіла врятувати своє життя такою ціною. Я тепер можу для тебе все зробити, що тільки схочеш. Бо ти — Пісня, а ця Пісня — це все, що я люблю…

— Ти скажеш нарешті? — квапила його Дівчина.

— Мій батько не спалить тебе на вогнищі, якщо ти станеш моєю дружиною, — вигукнув Айок так швидко, що йому здавалося (принаймні він на це сподівався), що ці слова зовсім не прозвучали. І тоді почув сміх. Люелле сміялася. І було в її сміху трохи жорстоких кпинів і трохи щирих веселощів. Айок відчув раптом величезний смуток. Люелле, мабуть, помітила, як змінилось його обличчя, бо споважніла, а її сміх урвався.

— Не гнівайся, — сказала вибачливо. — Ти, мабуть, сам знаєш, що це неможливо. Чарівниці, напевно, не виховували мене для того, щоб я стала твоєю дружиною, а я… я хотіла би здійснити їхні сподівання. Я тільки тепер побачила, що це не лише їхні власні сподівання. Вони вели й ведуть мене стежками Пісні Єдиної. А я маю просто йти і ніде не збочувати, розумієш?

— Так, — прошепотів Айок. Щось і далі стискало йому горло, а очі в нього наповнені були смутком. Відчував більший біль, ніж тоді, коли з нього глузував батько за те, що він такий миршавий. Вона, Люелле, безперечно, мала рацію, але невже треба було доводити це саме так? Глузливим сміхом? Тим більше, що він, Айок, сам чудово розуміє, наскільки пропозиція смішна.

— То ти допоможеш мені втекти? — спитала Люелле.

— Так, — хлопець відігнав сумні думки. — Тільки нам треба вигадати якийсь розумний спосіб, а на це ще в нас є трохи часу. Наш шлюб має відбутись за тиждень. До того ми повинні вдавати, що обоє