Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

І плакала наша площадь. А так ми з тобою щас оце дєло підважимо, зайдем, замки поміняєм, приберем, заселимось - і всьо! А Бабійчуки нехай…

Тут він детально пояснив, у які саме способи невідомі мені Бабійчуки будуть сексуально вдовольняти на колгоспній фермі закріплену за ними велику рогату худобу, виявивши неабияку обізнаність у галузі зоофілічних збочень. Я щиро пошкодував, що Борис цього не чує - такий матеріал для дослідження!

Той, з відром, загигикав і це був останній звук, який я від нього почув. Ми вже стояли за спинами невдах-родичів, притискаючи пістолети до їхніх дурних потилиць:

- Руки вгору, морди в стінку! Міліція!

Команду виконав і перевиконав лише один: упустив відро і швабру і гепнувся на п’яту точку, прикриваючи голову руками. Другий різко розвернувся і замахнувся ломиком. Ідіот! Я перехопив йому руку, різко заламав, крутонув і щосили дав копняка ногою в куприк. Ломик брязнув об бетон, а зломщик замість скотитися по сходах пролетів над ними майже горизонтально, висадив головою і плечима фасадне вікно і випав надвір. Гупнуло добряче.

Настала тиша.

Я, здається, передав куті меду, але треба було негайно щось робити. Бо якщо за п’ять хвилин сюди примчить увесь райвідділ, а потім ще й підкріплення з Управи, то сміятися будуть з мене. Тому я гукнув дільничному, котрий стояв, роззявивши рота:

- Кулею до телефону! Відбій Управі, а з райвідділу нехай пришлють пару людей оформити і забрати затриманих. Кулею, я сказав!

Дільничний миттю скотився по сходам та, на щастя для мене, врізався у все тих же бабульок, котрі, замість сидіти маком у ЖЕКу, отак от колоною по дві примарширували назад до будинку.

- А куди це ви? - поцікавилась одна у дільничного.

- Бігом! До автомату! Дзвонити! Пустіть! Нема коли!

- А чого вам до автомату бігти, як у мене в квартирі телефон? Дзвоніть собі.

Доки дільничний надзвонював райвідділ, я стояв під дверима бісової квартири, розмірковуючи, що мені робити з другим затриманим. І тут пригадав дотепний жарт дарницьких таксистів. Підняв з долівки вже порожнє відро, одяг дядькові на голову і від усієї душі приклався зверху ломиком. Колгоспник із пози сидячи м’яко перетік у позу лежачи.

Я вийняв магазин з руків’я пістолету, потім з усією пересторогою патрон зі ствола, загнав його на місце, спорядив зброю, поставив на запобіжник, сховав у кобуру - все це на автоматі - і пішов униз по сходах. З квартири на першому поверсі було чути збуджений голос дільничного, який щось кричав по телефону, а бабця аж приліпила вухо до дверей, щоб не пропустити жодного слова.

Я не став їй перешкоджати і вийшов у двір, де основний претендент на «площадь» ще лежав, обсипаний битим склом, але вже почав подавати ознаки життя. Поворушив руками, ногами, виголосив спершу окремі слова, а потім і цілком пов’язані речення. Здається, обійшлося без струсу мозку.

Я сидів на лавці і терпляче чекав.

Нарешті родич спробував стати рачки.

- Краще лежи, бо поріжешся, - порадив я доброзичливо.

- Ти хто?

- Бабійчуків шваґер.

- Шо зі мною?

- Спроба незаконного вторгнення в чужу квартиру шляхом зламу з метою наступного грабунку, вчинення активного опору працівникам міліції при виконанні ними службових обов’язків. Плюс перешкоджання слідству. Це для початку. Треба буде - ще щось накопаємо. Ми, швагри, такі!…

- І шо мені тепер робить?

- Щиросердне визнання. Кажуть, полегшує. І скорочує. Полегшує провину, скорочує строк. Квартиру сам здогадався ломонути чи хтось підказав?

- Жінка дістала. Каже: чого ти тут сидиш у навозі, коли в Києві площадь пропадає! Бо так і помремо у цьому Гімнязєві.

- Де-де?

- Ой, Гельм’язові Черкаської області.

- То ти не з Бердичева?

- Нє! З Бердичева Бабійчуки. А ми з кумом з Гельм’язова. Ой! А звідки тут у вас коні?

- То не коні. То міліція біжить. Вас із кумом оформлювати.

- Доїздились.

- Це точно. Бабійчукам що передати?

- Нехай доки я сидітиму, візьмуть мою Вальку… ну, жінку… до себе на ферму. Молодих бугаїв обучати цьому ділу. На собі.

- Передам обов’язково! І прослідкую за виконанням. Дякувати не треба, служба у нас така.

Райвіддільські таки набігли майже в повному складі. Але вже з цікавості. Навіть випередили власний «газик».

- Забирайте й оформлюйте. Оцей-от - основний. Другий - співучасник. В коридорі другого поверху відпочиває. Ломик не забудьте забрати - то речовий доказ.

Райвіддільські кинулися дякувати за довіру, але я їх вчасно охолодив.

- Своїх висяків на них не чіпляйте. Дядьки не київські. А то - знаю я вас. І про вбивство медсестри забудьте, то тепер мій клопіт.

На щастя куми не встигли зламати двері, тому замки я відчинив без проблем.

Що б там я не говорив про райвіддільського капітана, але загальну картину злочину він описав точно. Як убивця пройшов непоміченим, я здогадався одразу. У будинках цієї архітектури був чорний хід із двору - біля службової двірницької. Його на ключ, як правило, не зачиняють і не забивають цвяхами.

Двері своєму вбивці медсестра