Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

води то в одному, то в іншому місці, але хіба знайдеш її на оцій скелястій сухій горі? Тут навіть стійкі чагарники не тримають до осені свого хирлявого листя, гублять його в серпні. А потім ждуть-ждуть, щоб осінніми дощами погамувати спрагу та й заснути тихим сном до весни.

Ждали дощу і мешканці вежі. Навіть загодя видовбали у кам'янистому грунті жолобки, щоб по них стікала вода. Та липень видався сухий. У білому, вицвілому і наче мертвому небі не плавала жодна хмаринка. Зате люто палило сонце, нагріваючи каміння і всю землю так, що до них не можна було приторкнутися рукою. Дихалося важко, як у печі, пересихали й тріскалися губи, пересихали навіть легені…

Левко Пилипович налив з анкерка великий кухоль холодної води, сам поніс Андрійкові на вогневу точку.

— Напийся, синку. Вдосталь напийся. Ти такої води давно вже не куштував… Ми з Грицьком уже досхочу напилися.

Це була батькова хитрість, бо собі й Грицькові він дозволив випити значно менше. Але Андрійко повірив батькові (адже недаремно він такий бадьорий, навіть веселий став) і жадібно припав потрісканими губами до вінця кухля.

Хлопець пив великими ковтками, заплющивши очі, не дихаючи, закинувши голову назад. Він просто-таки вливав у себе воду, відчуваючи її кожною клітинкою змученого спрагою тіла. Вода холодила й оживляла його губи, горло, груди, наснажуючи все його єство новою силою, якої він давно вже в собі не відчував. Відірвався на мить од кухля, бо нічим стало дихати, глянув на батька трохи почервонілими від натуги очима і знову пив, тримаючи кухоль обома руками, що трохи дрижали.

— Ну як, легше стало? — батько дивився на сина справді радісно, наче частував його не звичайною водою, а ніколи досі не баченими ласощами.

— На все життя напився! — видихнув Андрійко.

— Ну, чому ж на все життя? Ось скоро наші поженуть фашистів від Севастополя, виб'ють і з нашого селища, ми спустимося вниз і знову заживемо, як раніш. І тоді — пий воду! Скільки хочеш пий! Купайся в ній!.. Здорово буде? Га?

— Ще й як здорово! — охоче згодився Андрійко, бо й сам інакше не мислив. Не можуть же німці бути тут довго. Ну, пощастило їм загарбати шматок нашої землі, ну, дійшли аж сюди, але однак їм не жити. Такого не може бути, щоб на нашій землі якісь чужинці, якісь зайди хазяйнували!.. — Ми їх, тату, ще так потуримо, що вони і в своєму Берліні боятимуться оглянутись!..

«Воїне мій любий, мій рідний! — подумав Левко Пилипович. — Може, я й недобре зробив, що взяв тебе з собою в цю вежу» У це пекло, на смертельний герць з ворогами. Може, краще було б, коли б ти виїхав разом з іншими школярами під наглядом старенького турботливого директора школи?.. А може, й навпаки, добре, що ти тут. Ця війна не пройде для тебе стороною. Ти на власні очі побачив фашистів, знаєш, які вони, сам знищуєш їх, як можеш, і це закарбується у твоєму серці на все життя. І твоя земля стане для тебе ще ріднішою, бо ти її захищав. А сам ти зростатимеш не якимось там пустоцвітом, а людиною загартованою, цілеспрямованою, людиною з великою метою…»

— Тепер чатуй, Андрійку. Пильно дивись довкола, бо сам знаєш, які вони підступні.

— Єсть, чатувати! — відповів хлопець по-морському й навіщось застебнув єдиного, що лишився, ґудзика на сірій, вицвілій і в багатьох місцях подертій сорочині та ближче до себе підсунув дві гранати й гвинтівку.

Поки Левко Пилипович повернувся до вежі, Грицько розіклав на купки все, що було в парусиновому ворочку.

А було тут усе-таки немало, якщо врахувати, що мешканці вежі останнім часом перебивалися самими сухарями. Свіжа хлібина ще пахла теплом черені, чотири пачки морських галет, два десятки сушених бичків, з кілограм грудкового цукру й кілька чудових запашних червонобоких яблук, якими не раз Марія частувала вчителя, коли він заходив до Мікоса Фасулаті в гості.

— Мабуть же, самі голодують, а бач — передали. Та ще й з яким риском, — задумливо сказав Левко Пилипович. — Ні, таких людей не зламаєш… Он Севастополь не можуть узяти. Тристатисячну армію кинув Гітлер, а не можуть…

Він помовчав трохи і несподівано запитав, ніби на уроці:

— А скажи, з якою армією ішов на Росію Наполеон?

— Шістсот тисяч, — не задумуючись відповів Грицько. — Ми ж учили, знаю.

— Так ото тепер і подумай: на всю Росію — шістсот тисяч, а тут лише під Севастополем — триста! А взяти не можуть. Перемолочують наші гітлерівську армію на полову. Он які в нас люди!.. Ти оце все заховай, — показав він на продукти, — а я полежу трохи. Відпочити хочеться.

Після пережитого у нього справді був вигляд дуже стомленої людини. Опустилися вже немолоді плечі, глибші пролягли борозни біля куточків губ під сивими вусами, що були довгі, як у кобзаря, і робили його старішим. Пригасли й очі, завжди жваві, пильні й допитливі.

— Авжеж, відпочинь, тату. Майже всю ніч вахту стояв. Звісно, важко.

Оте чергування в укритті на схилі гори у них називалося «стояти вахту», як на кораблі, і цей термін вносив у їхнє життя певну військову атмосферу і військову суворість та чіткість, хоч тут у першу чергу діяли чисто родинні стосунки і родинна підлеглість: сини беззаперечно слухалися батька.

Грицько знав, що за годину вже треба буде вмикати рацію, і так само добре знав, що батько не проспить. Хоч би там що, а рація буде ввімкнена вчасно.

Власне, з цієї рації все й почалося…

* * *

… Коли гітлерівці прорвали нашу оборону на Перекопі і розлилися мутними річищами в трьох напрямках — на Керч, Євпаторію і Севастополь, — стало ясно, що їх