Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

делегацією на мирних переговорах, були «нереальні» (побудовані за етнічним принципом, до України відносилися ті терени, де були українські села), бо зачіпали інтереси багатьох народів та країн: «Виходив абсурд, але з цього українські дипломати мало турбувалися».

Невирішеною проблемою для гетьманського режиму стало питання Східної Галичини, Холмщини та Підляшшя. Ще у лютому 1918 року Центральна Рада підписала з Австро-Угорщиною таємний договір про поділ Західної та Східної Галичини у складі Австро-Угорської імперії та про надання особливого статусу Коронного краю Східній Галичині. Це був перший крок до автономії української Східної Галичини, до звільнення від польського впливу. Однією з умов договору по Східній Галичині була таємність договору. Але один з українських дипломатів розповів про існування договору про поділ Галичини. Ця новина підштовхнула польську громаду Австро-Угорщини та польське коло віденського парламенту до рішучого протесту проти таємних домовленостей. Австро-Угорщина, побоюючись польського опору, вирішила відійти від договору з Україною.

4 липня 1918 року посол граф Форгач заявив гетьману про анулювання таємного договору про розподіл Галичини. Гетьман був розсерджений цією заявою і висловив свій протест Форґачу, але той відповів, що нота протесту з цього питання буде розглядатись як втручання у внутрішні справи Австро-Угорщини. Форгач твердив, що «часи дискусій щодо Галичини пройшли» і що у разі появи такої ноти зносини Австро-Угорщини з Україною будуть істотно погіршені, а посол буде домагатися відставки міністра закордонних справ України. Зважаючи на погрози, гетьман відмовився від різкої ноти протесту і вирішив не «дратувати гусей».

Польська громада Австро-Угорщини наполягала на тому, щоб Холмщина та Підляшшя — терени, що за Брестським миром переходили до України, — залишились у складі Австро-Угорщини під контролем адміністрації з етнічних поляків. Але Холмщина та Підляшшя за миром у Бресті мали відійти до України. Поляки ж вимагали автономії Польщі у складі Австро-Угорщини і східного кордону цієї автономії по Західному Бугу (разом з більшою частиною Холмщини та Підляшшя). Вже з травня 1918 року австрійці просили німців змінити окремі статті Брестського договору та офіційно передати Холмщину Австро-Угорщині, але німці не погодилися на цей план. Тоді австро-угорці створили такі умови, за яких українська адміністрація не змогла утвердитися на Холмщині. Австрійський посол тиснув на гетьмана з приводу поступки Холмщини Австро-Угорщині, але гетьман у питанні про Холмщину та Підляшшя рішуче виступав проти політики Австро-Угорщини, заваливши Відень нотами протесту та намагаючись знайти підтримку у Німеччині. Але німці не йшли на загострення відносин зі своїм головним союзником заради українських околиць. Втім, по справах Східної Галичини та Холмщини Скоропадський вирішив вичікувати…

* * *

Гетьман усе життя присвятив військовій службі, як більшість чоловіків його родини і суспільного стану. Розвиток армії, армійські паради, уніформа, армійська дисципліна стали одним із головних напрямків діяльності Скоропадського. Розбудова армії не обтяжувала Павла Петровича як «незнане» державне будівництво. Але створювати нову українську армію гетьману активно не дозволяли його протектори Німеччина та Австро-Угорщина.

Виходячи з таємного договору між гетьманом і німецьким військовим командуванням від 24 квітня 1918 року, українська армія могла існувати лише з дозволу Німеччини. Її кількісний склад, оснащення, спосіб керування, тактичні і стратегічні плани мали бути затверджені німецьким командуванням.

Тривалий час німецько-австрійське військове командування забороняло гетьману мати війська більші ніж 20–30 тисяч шабель та багнетів: «…німці спочатку не хотіли допускати української армії, побоюючись, щоб я, сформувавши при їхній допомозі армію, не пішов проти них».

У травні—червні 1918-го гетьман мав лише одну Запорізьку дивізію з 4 піхотних і один кінний полк при 33 гарматах, 12 літаках. Ще до 700 бійців було у Запорізькому та Чорноморському кошах на захід від Києва.

У червні 1918-го німці дали дозвіл на формування ще однієї регулярної Сердюцької дивізії. А в серпні 1918-го австрійці передали гетьману козацьку дивізію — Сірожупанників, сформовану з полонених українців, які тривалий час перебували у таборах військовополонених у Австро-Угорщині. Ця дивізія мала всього 3 тисячі бійців, і її розташували на російському кордоні у районі Стародуба. Відень несподівано погодився і на відновлення формації Січових стрільців (з колишніх військовополонених австро-угорської армії — підданих Австро-Угорщини, яких раніше Австро-Угорщина бажала притягнути до відповідальності за порушення присяги та дезертирство і проти яких велося слідство), що дало змогу гетьману видати 23 серпня наказ про відновлення формування Січових стрільців.

У той же час на землях України було розташовано 28 дивізій і 2 кавалерійські бригади німецької та австро-угорської армій.

Ще у квітні 1918-го військовий міністр Центральної Ради Жуковський почав вимагати від німців дозволу на створення 8 українських військових корпусів територіального комплектування та 4–5 кінних дивізій. Жуковський устиг призначити командирів корпусів і розробити план формування корпусів і мобілізації вояків. Корпус планували створювати із 2 дивізій піхоти, одного кінного полку, 4 загонів броньовиків, загону авіації та 16 гарматних батарей. До української армії планувалося залучити 15–16 тисяч офіцерів і генералів, близько 300 тисяч солдатів і військових чиновників.

З травня 1918-го гетьман почав підготовчі дії з формування нової української армії. Генеральний штаб під керівництвом полковника Олександра Володимировича Сливинського (дворянин, генштабіст, у роки світової війни був начальником штабу кінного корпусу) розробив концепцію нової військової реформи. Одним із перших наказів гетьмана було відновлення кадетських корпусів.

Спочатку Скоропадський бажав створити невелику професійну армію з офіцерів російського та українського походження. В українській армії заборонялося створення солдатських комітетів, мітинги, будь-яка партійна діяльність, вояки присягали «перед Всемогутнім Богом» на вірність Україні та гетьману.

Гетьман зіткнувся з проблемою працевлаштування колишніх офіцерів російської армії, яких тільки у Києві «отаборилося» до 20 тисяч.

Генерал Врангель так описав долю російських офіцерів в Україні: «З усіх боків Росії пробивалися в Україну російські офіцери. Частково залізницею, частково пішки через кордони більшовицьких військ, щохвилини ризикуючи життям, вони намагалися досягти того єдиного російського куточка, де сподівалися знову підняти триколірний російський прапор, за честь якого було пролито стільки крові їхніх соратників. Тут, у Києві, вони жадібно ловили кожну звістку про відродження старих рідних частин. Одні зараховувалися до Української армії, інші пробиралися на Дон, де щойно козаки опам’яталися від більшовицького угару та обрали отаманом царського генерала Краснова, треті, нарешті, їхали до Добровольчої армії… Однак відомості, що доходили з різних сторін, представляли добровольчий рух як безнадійні спроби, заздалегідь приречені на неуспіх за відсутності засобів,