Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

class="book">Гуго хотів ще раз зазирнути в очі Керкові, але той, надміру заклопотаний обдумуванням запропонованого контракту, так і не підвів їх.

Марші мармурових сходів здолав одним махом. «А таки доброго гвіздка я забив цьому генералові! З усього видно, він уже наш. Довідавшись, що пакет акцій нової фірми тримає сам шеф «Сі Ай Сі», кому спаде на думку докопуватися, звідки у нас з'явився секрет виробництва штучних алмазів? Треба сказати про це Хорстові! Але навіщо поспішати?.. Ще образиться… Краще поставити перед фактом, а потім уже пояснити, що в таких справах, як комерція, завжди буде елемент імпровізації. Бізнес вимагає авантюри, ризику! Саме цим він і приваблює справжніх мужчин, а не таких тюхтіїв, як наш шановний барон…»

Розділ п'ятий
ПІД КРИЛОМ «ВОТАНА»

Ресторан Кіртага був невеличкий, чистенький, затишний, хоч і звався в честь бога війни — «Вотан». Колись давно його так назвали, аби догодити фельдмаршалові Вальтеру фон Торнау, у якого ще в першу імперіалістичну молодший з братів, Клаус, служив ад'ютантом. Уже невідомо, за що так уподобав Клауса можновладний барон, а тільки настановив після війни управителем свого замку в Зальцкаммергуті. Кіртаги були родом з Тіролю. Мали там трохи землі й лісу, кілька водяних млинів по гірських селах, але то не було таким багатством, яке важко кинути. В Бад-Аусзе брати оселилися в двоповерховому будинку на кам'янистій косі. Ресторан розмістили в помешканнях, що виходили вікнами в бік озера. Згодом до них прибудували простору терасу. Вона була засклена і прикрашена якорями, рятівними кругами з назвами знаменитих кораблів, на яких колись нібито служив старший Кіртаг. Тераса «Вотана» була улюбленим місцем відпочинку іменитої знаті, яка валом валила в курортний Бад-Аусзе. Однак зараз усе те було скоріше у згадках. Європа лежала в руїні, про туризм згадували хіба що американські солдати. Не маючи грошей на поїздку до Штатів, вони із своїми баварськими подружками автостопом добирались в Зальцкаммергут, інколи їх закидало й до «Вотана».

Ресторація останні два роки ледь животіла, й коли б не гроші, зароблені Клаусом у замку, давно збанкрутувала б, однак Кіртаги в надії на кращі часи утримували її в пристойному вигляді. Телефонний дзвінок молодого барона Хорста фон Торнау викликав у «Вотані» переполох. Виявляється, Кіртагів не забули! Бачите, удостоїли честі! Сам молодий барон подзвонив! Ні, віддана багаторічна праця Клауса не забута. Знову є надія, нехай поки що непевна: а що коли Клаус повернеться на службу до замку? Для Кіртагів це буде справжнім порятунком.

Клаус Кіртаг зустрів молодого барона із сльозами на очах. Для зустрічі він приготував цілу промову, однак виголосити її старому не вдалося: з обох машин, які підкотили до ресторану, висипали такі поважні пани й пані, що Клаус розгубився, спромігся лише поцілувати своєму благодійникові руку й запросив до «Вотана». Стіл для гостей був накритий на терасі другого поверху. Тут ще пахло солодкуватим димком від жаровні, яку тільки-но винесли. Зате в невеличкому залі було тепло й затишно.

— Як тут мило! — сплеснула в долоні Патриція. — Тедді, поглянь, які мальовничі гори!.. Ніби купаються в озері…

Федір Крайніченко був згоден, гори й озеро намалювали в рамі вікна картину, гідну пензля великого майстра. Однак милуватися нею він не міг собі дозволити. Думки, одна пекучіша за іншу, не давали спокою. «Чому це Керк вирішив вивезти мене «у світ»? Що все це означає? Повернувшись із Берна, генерал не знайшов часу для розмови, а тут… Але ж у ресторані ця розмова неможлива, хоч необхідність її висить у повітрі. Що він приготував для мене? Погляд у шефа насторожений, підозріливий. Дивиться на мене так, наче вперше бачить. Може, відчув переміну Патриції?.. А Пат ніби й справді помолодшала. Можна було навіть подумати, що вона ровесниця золотоволосої фрейлейн, яка була серед гостей.

— Панове, прошу до столу! — звернувся до присутніх Хорст. — Сьогодні ви мої гості! Я запросив вас сюди недаремно… А втім, тости проголосимо потім, зараз прошу пригощатись. Я особисто зголоднів і давно мрію про келих доброго вина.

Слова молодого барона були щирими, проте мало пасували до тієї урочистості, яку у «Вотані» передбачили для цього обіду. Кіртаги заходилися біля гостей, ні на йоту не відступаючи від етикету, запровадженого для свого замку ще старим фельдмаршалом. За кріслом у кожного з гостей кам'яніли офіціанти у чорних фраках. За стільцем молодого барона в запобігливій позі стояв сам Курт Кіртаг. А ще ж зовсім недавно він носив коричневий мундир рейхслейтера і був можновладним господарем не лише своєї ресторації, його ім'я наводило жах на жителів усього Зальцкаммергута. Доля вже не раз зводила Федора з цим перевертнем, проте зараз обидва намагалися вдавати, що ніколи не бачили один одного. Федір розумів: інакше не можна, хоч і кипів від злості. Тижнів зо два тому за наказом цього кощавого дідугана біля будинку адвоката Хаймерля його вперіщили залізним шворнем по плечу так, що ледве не спровадили на той світ.

Тим часом Курт Кіртаг, кліпаючи зволоженими од хвилювання очима, говорив:

— Я щасливий, що маю честь бачити вас, бароне, у моєму скромному закладі. Віднині ця хвилююча для моєї сім'ї подія буде пам'ятною назавжди. Ми з гордістю згадуємо про те, що назву нашому готелю дав фельдмаршал фон Торнау, а наші діти й онуки розповідатимуть своїм нащадкам про цей урочистий день, коли ви, бароне, і ваші шановні гості ощасливили нас… Хай береже вас бог!

За спиною Крайніченка стояв Бруно. Старий був чимось вельми схвильований. Хотілося повернутись до нього й сказати: «Спокійно, камрад. Чи варто так хвилюватися? Ці пани несправжні, фальшиві. Вони не варті доброго слова…» Однак Федір мовчав і, як усі в цю мить, дивився на молодого барона, що з келихом бургундського підводився з крісла.

— Чи варто так урочисто, любий Курте?.. Я дякую вам, що за цим столом ви перший згадали фельдмаршала Вальтера фон Торнау, чиї ратні подвиги уславили вермахт. У роду Торнау дух Вотана завжди був визначальним, він примушував тримати нашу волю в кулаці навіть тоді, коли