Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

рука, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і зроду не бачила ні почерку мого, ні жодного мого листа; зрештою, і кохання наше було цілком платонічне і не сягало понад сором'язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що від дванадцяти років я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, і за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки — Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова.

— Ц-ц-ц-ц! — зацмокав язиком Санчо.— То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська? От воно що!

— Так, се вона,— підтвердив Дон Кіхот.— І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.

— Та я ж її добре знаю,— сказав Санчо,— як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою — всім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне — враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. ї ще добре, що вона дівка не маніриста, пблегка — всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то ніхто не здивує, що продаси чортові душу. Я б оце хоч і зараз уже їхав, кортить так на неї глянути, бо таки давненько вже не бачив. Мать, вона дуже за сей час ізмінилась, бо, знаєте, все на полі, на сонці та на вітрі, а то білій челяді церу псує. Мушу признатись вам по правді, пане мій Дон Кіхоте, що я до сії хвилі дуже обмилявся і гадав, бачите, ніби та сеньйора Дульсінея то якась прин-цизна, що в неї ваша милость закохалась; така парсона, що заслуговує на пишні гостинці, котрі ваша милость до неї посилала — і того біскайця, і отих галерників, і ще різні різнощі, бо ваша милость, я думаю, багатьох ворогів у бою перемогли й подужали ще перед тим, як я до вас за джуру став. А тепер я так собі оце міркую: на що воно здалось сеньйорі Альдонсі Лоренсовій, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобось-кій, щоб перед нею падали на коліна ті, що ваша милость їх перемагає і шле до неї? Може, прийдуть вони до неї, а вона саме льон тіпає чи на току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця насміється або ще й розсердиться на вас.

— Я вже не раз казав тобі, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— що ти надто на язик лепетливий і, хоч на розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. Щоб же тобі показати, який ти дурний і який я мудрий, розповім зараз одну коротеньку приповість. Жила колись на світі вдовичка, з себе гарна, молода, вільна і багата, а на вдачу дуже весела, та й полюбила молодого бентега монастирського, здорового такого опецька. Як дізнався про те отець настоятель, став він ту добру вдовичку по-душпастерськи угрущати: "Дивуюсь я,— каже — панійко, що така шляхетна особа, така вродниця і багатійка, як ваша милость, та полюбила такого простака, йолопа і неотесу, як сей ім'ярек. Адже в нашій обителі стільки богословів, і магістрів, і докторів, ви могли б із-межи них собі до мислі котрогось узяти, мов огірочки перебираючи: сього хочу, сього ні". На те вдовичка одказала грайливо й невимушено: "Ви помиляєтесь, велебний отче, і зразу видно, що ви чоловік старої [151] дати, коли думаєте, ніби я неслушний вибір вчинила, полюбивши такого, як ви кажете, простака. У тому ділі, що мені од нього треба, він такий філософ, що куди вашому Арістотелю!" Отак, Санчо, і в мене: за що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують поети під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійсно сущі істоти. Невже ти думаєш, що всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Гала-теї, яких повно скрізь по книжках і романсах, по цилюрнях і театрах,— що всі вони насправді живі жінки й дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер? Певна річ, що не так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання варті. Ось через що й мені досить думати і уявляти, що добра Лоренсова Альдонса прекрасна і цнотлива, а до роду її мені байдуже — вона в черниці не збирається, то нема чого до того доскіпуватись, а для мене вона, може, найчес-нородніша в світі принцеса. І якщо ти, Санчо, сього ще не знаєш, то знай, що до любові дві речі найбільше спричиняються — хороша врода й добра слава, а в Дульсінеї ми бачимо досконале поєднання сих двох ознак, бо вродою ніхто проти неї не вийде, а славою мало хто зрівняється. Вкінці зауважу тільки, що все попереду сказане є щирісінька правда, тут нічого не викинеш і не докинеш; мені на думці малюється вона такою, як сам хочу: і красою своєю пишною і чеснотою високою заломить вона Гелену і переважить Лукрецію, нема їй рівні між славними жінками старожитніми, ані грекинями, ані римлянками, ані варварками. А люди хай собі що-хотя говорять: невіглас мене огудить, але й найсуворіший суддя не осудить.

— Правда, паночку, все правда,— сказав Санчо,— ви мудра голова, а я віслюк. Та чого це мені раптом таке слово з губи злетіло? Того, мабуть, що голодній курці просо на думці. Давайте вже мерщій листа, та я поїду.

Дон