Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

закритих ємностей просто під ногами, на землі чи на підлозі — це вже роздивитись було майже неможливо, так щільно все було заповнено. Із деяких мішків і коробок усе ж визирали фрагменти речей, часом простих і зрозумілих, пластмасові дитячі машинки, березові віники, саме ті, із якими ходять до парилки, кирзові солдатські чоботи, полотняні будівельні рукавиці… Траплялись і якісь складніші обладунки та прилади — щось металеве, нікельоване, із шарнірами та кронштейнами витулялося з коробок, проламавши чи продавивши їхні картонні стінки, часом слабо відблискуючи райдужною плівкою шліфованої оптики об’єктивів невідомого призначення. Звук невидимого двигуна трохи приглух і зсунувся кудись убік і вгору.

Іван переступав через мішки й коробки, високо задираючи ноги й уважно вдивляючись униз. Подолавши цілий розсип невеликих лантушків із цупкого й непрозорого волокнистого поліетилену, на яких виділялися трафаретні написи «селітра аміачна», «гексоген», «гранозан», «гексахлоран», «діоксин», «вапно негашене», «кислота лимонна», «кальцію хлорид» і навіть «калію ціанід», він роззирнувся довкола й завважив невеликий стелаж, який окремим геометричним острівцем випирав у сіруватій напівтемряві. На полицях стелажа рядами стояли рівні скриньки прозорого плексигласу. Підійшовши ближче, Іван роздивився й картонні таблички, вставлені у віконечка на стінках скриньок, — «соверени британські», «гульдени голландські», «долари північноамериканських Злучених держав», «долари канадські», «долари сингапурські», «долари австралійські», «ієни японські», «ранди ПАР», «драхми елладські», «талери», «ліри», «франки», «песети», «злоті», «корони», «марки», «літи», «лати», «леї», «леви», «юані», «крмаки», «барунди», «пиртяки», «малартяки», «рублі», «карбованці», «копійки», «гривні князівські рубані срібні», «гривні князівські рубані золоті», «гривні князівські рубані титанові». Та всі до єдиного плексигласові ємності були прозорими й порожнісінькими. Черевики раптом зашпорталися в якомусь ганчір’ї. Нахилившись, Іван розгледів під ногами кілька порожніх мішків. На них фіолетово прозирали нерівні написи — теж під трафарет: «ЗОЛОТО ПАВЛА…». Далі сім літер було затерто до цілком нерозбірливого стану, і тільки дві останні виднілися різко й чітко — «КА».

Іззаду долинав тупіт кількох пар ніг. Іван радісно озирнувся. Метрів за десять від нього, саме перед розсипом поліетиленових пакунків із хімічними назвами, зупинилися чотири постаті, в одній із яких можна було впізнати Євгена. Якась темна пляма сповзала з-під носа в письменника — те, що це кров, Іван зрозумів не одразу.

— Онде він! — зловтішно-радісно вигукнув Євген. — Я ж казав, він сюди пішов!

— Стій, сука! — крикнув один із Євгенових супутників. — Стоять, я сказав!

Іван кинувся бігти, відкидаючи носаками порожнє мішковиння, що плуталося під ногами. Під стіною ліворуч він раптом завважив металеву драбину, яка обривалась метри за два від підлоги. Підстрибнувши, Іван ухопився за нижній прут, підтягнувся й поліз угору, не тямлячи, куди веде цей шлях. Метрів за десять драбина скінчилася вузьким люком. Протиснувшись у нього, Іван прислухався до матюків переслідувачів і вже навкарячки поліз у цілковитій темряві. Гупання двигуна лунало вже десь зовсім поряд, за кілька метрів.

Потім прохід поширшав, й Іван уже зміг іти, нахилившись і притримуючись рукою за шорсткий бетон округлих стін тунелю-труби. Над головою прогуркотіло — звук був зовсім знайомим, свистіння гальм прояснило все раптово й чітко: це зупинився потяг метро. Натрапивши на якісь ґрати, Іван у відчаї потягнув їх на себе, і вони на диво легко піддалися. Протиснувшись до пояса у вузенький прямокутний отвір, Іван відпочив, роззирнувся й закляк: просто перед носом у нього тьмяно відблискували колеса потяга. «Наступна станція — Поштова площа», — пролунало автоматичне оголошення. Над головою з шипінням зачинилися двері, і потяг почав набирати швидкість. Коли останній вагон промайнув повз Івана, той підтягнувся, випрямився й, намагаючись не наступати на рейку, яка могла бути під напругою, видряпався на мармурову площину платформи. Миловидна чергова в червоному кашкеті здивовано подивилась на нього й піднесла до обличчя рацію з короткою товстою антенкою:

— Працівник міліції, підійдіть, будь ласка, терміново на платформу!

* * *

— Пожди, а ти прошлий раз розказував, шо там ще й краска-сєрібрянка була? — сонним голосом зі свого ліжка пробубнів Петро.

Була, ой була там і краска-сєрібрянка, і масляна, і гуаш, і оліфа, і топорища добрі, дубові, і відра на 10 літрів, на 12 літрів, емаліровані, із плотними кришками, і набори столярні з фуганками та стамесками, і гвозді хароші, і вухналі, і шурупи, і болти-саморізи, і клей обойний, і клей резіновий, і толь, і рубероїд листами й рулонами, і плитка імпортна, не наша, у двадцятикілограмових упаковках, і лаки, і морилка, і бідони з оцтом, і балони з газом, і вози з сіллю, і танки з гарматами, і снаряди з гільзами, і перець із гірчицею, і сало зі шкварками, і стікло оконне, і стікло арміроване, і дріт алюмінієвий, і дріт мідний, і проволока обична, і проволока колюча, і кабель, простий і заізолірований, у котушках малих і великих. Було там усе, чим багата земля наша, всі скарби світу, всі клади й сокровища: алмази й золото, ладан і смирна, і молоко птиче, і яйця риб’ячі, і шкіри зміїні, і хутро соболине, і якщо про все вспоминати, то цілий світ не вмістив би переліку цього!

* * *

— Ну все, шоста, ви мене вже дістали! — Шмаленчиха різко розчинила двері, аж вони вдарилися клямкою об стіну і світло з коридора ввірвалося в палату об’ємною сліпучою трапецією. — Дочекалися, мальчики! Допросилися!

Із-за її спини виступив квадратноплечий Федір, пройшов до палати, мружачись у темряві, важко дихаючи, загрозливо спинився в ногах у Петрового ліжка. У руках у Шмаленчихи дзеленькнула металева таця з двома шприцами, повними важкого й болючого спокою.

Іван затамував дихання. Але раптом Петро різко сів на ліжку, підпер обличчя руками та спідлоба гостро подивився на Федора. Санітар відлетів до стіни, боляче вдарився об неї своєю широкою спиною та сповз на підлогу. Шмаленчиха ошелешено роззявила рота, аж нижня губа відвисла й дрібно затремтіла. Петро повільно перевів свій погляд на неї.

Таця вирвалася з рук старшої сестри й почала не падати, а повільно та плавно опускатися на підлогу. А шприци зависли в повітрі, стали вертикально, наче маленькі ракети, і повільно, ніби долаючи опір повітря, поповзли до стелі. Там вони майже одночасно цокнулися, сколупнули голками штукатурку, зламали голки й, уже знешкоджені, стрімко