Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

— Ну що ж… Хай поки що це буде сном. Для більшості людей. А для нас — вищою реальністю. До Сонця, друже. Дай руку.

Він простягнув їй руку. Вона торкнулась її. І знову Буревій відчув, як і тоді, серед гір, гарячий стук її серця.

— Спочатку на Меркурій, — сказала вона. — Там зосередимось і потім…

Буревій поглядом відповів, що все зрозумів. Вони зосередились. Метнули себе у простір. Прямо до Сонця. Земля блискавично зникала в Космосі, перетворювалась на зірочку. Навально виросло світило, закрило велику частину видимого неба. Спереду з’явився жовтуватий диск планети.

— Меркурій, — промовив Буревій.

Вони спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу.

Зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої сріблистої рідини, з гігантських щілин виривалися хмари газів. Сонце в тих хмарах здавалося багряним, зловісним.

— Невесела планета, — сказав Буревій.

— Дивлячись для кого, — заперечила Ріона, оглядаючи фантастичний пейзаж. — Для наших тіл — невесела. А може, тут живуть якісь істоти. Для них це пекло може бути прохолодою. Адже ми не відчуваємо спеки?

— Наші «двійники», — відгукнувся Буревій.

— Все одно. Якісь істоти можуть бути взагалі збудовані так, як наші «двійники». Але пора, друже. Тут нам треба з’єднатись. В один «двійник»…

— В один? — вражено запитав Буревій. — Хіба це можливо?

— А як же? — лагідно всміхнулася Ріона. — Хіба ти не сказав мені, що любиш? Хіба ти не відчув, що ми одне ціле? Хіба ти можеш уявити себе без мене?

— Ні, — щасливо відповів Буревій. — Не можу. Я зрозумів тебе.

— Я жду.

Він ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді грандіозний космічний вогонь спалахнув у них, з’єднавши разом два серця в могутнє вогнище.

Не було її, не було його. Було одне серце, одна свідомість, одне бажання.

І те бажання, та воля, сила і прагнення виросли в Безмежжя. Єдина свідомість їхня відчула, що вона всемогутня. Та свідомість підняла спільний «двійник» над планетою і жбурнула до Сонця. Прямо в центр полум’яного диска.

Палаючий океан закрив Космос. Насунувся з усіх боків, охопив «двійник» лютуючою плазмою. Об’єднана свідомість Ріони та Буревія відчувала, що оптильйони ергів енергії шматують їхню вогняну броню, намагаються знищити дерзновенного пришельця з маленької темної планети.

Але об’єднана воля сердець протистояла стихії. «Двійник», ламаючи бар’єри розпеченої матерії, проникав глибше і глибше в надра сонячної атмосфери.

Десь далеко-далеко, в глибинах свідомості, чи то ЇЇ, чи його, дзвеніло застереження. Воно кликало назад, на знайому, квітучу, улюблену Землю, де так спокійно, де не треба боротися з космічними силами, де не загрожує палаючий океан. А що, коли гіпотеза Матакрішни химера? А що, коли Сонце ущільнюється до центру, і вони потраплять у такі надра, де температура досягає мільйонів градусів, де страшна енергія ядерного синтезу знищить їх, як хмарку, навіть не помітивши цього.

Але той голос був ледве чутним. То був голос тіла, що залишалось далеко, на Землі. А посланець розуму, серця — «психодвійник», ніби всепереможна стріла, мчав крізь протуберанці, крізь потоки радіації, крізь пружні енергетичні поля все далі й далі.

Напруга збільшувалась. Відчувалася спека. Свідомість їхню оточувало суцільне сяйво. Вогонь і устремління. Вічне прагнення до таємниці — ось що вело їх у калейдоскопі полум’я.

І ось вогняний вихор обірвався. Залишився позаду. Перед ними виник неосяжний простір. Позаду, — там, звідки вони прилетіли, де тільки що клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна сфера ніжних тонів. А внизу — майоріли райдужні обриси невідомого світу. «Психодвійник» метнувся туди. Він бачив казкові сплетіння барв і променів, з яких виникали форми будівель і утворів.

Це був новий світ. Це був Сонячний Світ, Світ Полум’яний. Невидима, плавна, але вражаюча по своїй потужності сила зупиняла «психодвійник», не дозволяла йому наблизитись. Ріона та Буревій посилювали устремління, але годі було.

Чарівний світ залишався внизу. Як фантом. Як химерна мрія. Як марево на обрії в пустелі. Не вистачало енергії, щоб пізнати його, заглибитись у нього.

Та ось раптом хтось метнувся до них з того світу. Перед «пси-ходвійником» виникла гігантська блакитна постать. Не можна було визначити її форм. Ясно сприймалися лише очі, погляд. Ріона і Буревій відчули радісну дружню енергію істоти. В свідомості «психодвійника» відбилося щире вітання Сонячного Брата, який радів дерзновенному успіху людей Землі. У цьому вітанні була велика віра в майбутнє такого Розуму, який не страшиться польоту в Полум’яний Світ, у невідоме…

Підійшла остання межа. Свідомість «психодвійника» не витримала напруження Сонячного Світу. її кинуло назад, до блакитної сфери.

Замерехтів полум’яний океан. Протуберанці. Чорний Космос з міріадами зірок. Ніжно-зелений ореол Землі… І легка тінь забуття покрила їхню свідомість.

Вони стояли перед Багряном — радісні, урочисті, мовчазні.

— Я ніколи не прощу вам цього, — із сльозами на очах казав Багрян. — Як ви могли? А якби нещастя? Я б не пережив такого. Як ви могли? Як ви сміли?

А вони мовчали, не в силі сказати й слова. Що могли сказати слова про те, що в серці вкарбувалося вічними знаками радості і торжества? Про те, що віднині ставало їхнім вічним дороговказом.

Багрян, поглянувши на їхні блаженні лиця, махнув рукою.

— Я бачу, що від вас нічого не доб’єшся. Ви втратили від радості здатність говорити. Хоч скажіть — є там Світ? Матакрішна правду сказав?

— Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ Полум’яний. Але хай трохи пізніше. Пізніше. Ми зараз не можемо…