Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “законом природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву.

Здійснювався закон економії і обмеження в обмеженому світі — живе виживає за рахунок живого, живе живиться живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийняла як неминучість. А що їй іще лишалося?

І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала переглядати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібалізму, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи…

Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, переможних криків мисливців, виття і чавкання собак…

3

Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя.

— Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Вони зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою.

— Навіщо він їм? — я не приховував недовіри.

— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели…

— Де твій батько?

— Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроблять з Мапуї?

— Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо.

— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт.

Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися ланцюжком: передній прокладав дорогу, останній робив зарубки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою.

Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полоненому. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи, що вони зв’язані. Тієї ж миті один з “богів” полоснув по кущах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це кинулись навтіки вождь і його люди.

— Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”.

В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впиралося щось тверде.

— Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролунало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скельця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.

— Ви з людей Шакала?

— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.

— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний.

Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…

— Ось що я знайшов, Кеп.

Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.

— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.

— Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр.

— Ви лікар?

Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:

— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу.

Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно.

Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.

— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.

— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.

— Вона зараз розійдеться.

На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх.

— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить…

— Зігни її, — попросив я.

Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене.

— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім!

— Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно зауважив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя.

— Хто такий цей ваш Шакал? — ввічливо поцікавився я.

Тон мого голосу чомусь не сподобався Кепу.

— Мушу вам нагадати, що зайві знання не завжди корисні, — сказав він, і довгі пальці на його правій руці мимоволі здригнулися і стиснулись. — Прошу, назвіть суму гонорару, яка вас влаштовує.

— Не соромтесь, просіть побільше, — прошепотів Коротун.

— Мене не цікавлять гроші.

— Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову набік, наче бажаючи краще роздивитися мене. Його губи стулилися в скупу усмішку. — Ну що ж, містере ідеаліст, будете одержувати не менше, ніж інші.

— Але я ще не дав згоди йти з вами.

Звідкілясь з-за моєї спини вийшов