Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура, Марк Твен"

цент на день. Закон каже: якщо хазяїн з будь-яких, нехай навіть найповажніших причин, хоча б один день платитиме ремісникові понад один цент, то він тим самим учинить злочин, за який має бути оштрафований і виставлений біля ганебного стовпа; і той, хто, знаючи про це, не донесе, також має бути оштрафований і прикутий до стовпа. Саме це здається мені несправедливим, Даулі, і смертельно небезпечним для нас усіх, бо ти сам легковажно признався, що протягом цілого останнього тижня платив по центу й п’ятнадцять мільрей…

Оце був удар! Одним махом я поклав їх усіх! Я підкрадався до всміхненого, самовдоволеного сердеги Даулі так тихо, й непомітно, й поступово, що він і не підозрівав нічого, поки могутній удар не вибив із нього дух.

Ефект вийшов надзвичайний. Надто коли зважити на те, як мало часу я мав на підготовку.

Та за мить я зрозумів, що трохи переборщив. Я справді мав намір налякати їх, але ж - не до смерті! А вони мало не вмерли від страху. Розумієте, вони дуже добре знали, що таке ганебний стовп, і тепер, коли він замаячив перед ними, коли вони усвідомили, що цілком і повністю залежать від ласки чужинця, його бажання чи небажання виказати їх,- сліпий жах опав їх, і вони вже не могли отямитись, узяти себе в руки. Сказати, що вони були бліді, нещасні, приголомшені, жалюгідні - це ще нічого не сказати. Переді мною сиділи живі трупи. Це було дуже неприємно. Звичайно, я гадав, що вони попросять мене тримати язик за зубами, а тоді ми потиснемо руки, вип’ємо, посміємось, і на тому все скінчиться. Але я помилявся. Я був чужинцем серед людей, яких жорстоке під’яремне життя привчило нікому не довіряти, пам’ятати, що того, хто оступився, затоптують; вони не чекали ні справедливості, ні доброти від будь-кого, хіба що від рідних та близьких. Благати мене зглянутись, виявити великодушність, благородство? Звичайно, їм дуже цього хотілося б, але вони не наважувалися.

 

Розділ XXXIV
ЯНКІ Й КОРОЛЯ ПРОДАНО В РАБСТВО

 

 

Що ж я мав робити? Передусім, звісно, не спішити. Треба вигадати якусь розвагу, щоб самому зібратися з думками й дати змогу прийти до тями цим бідолахам. Навпроти мене сидів Марко, закам’янілий у ту мить, коли він намагався зрозуміти, як діє гаманець-пістолет. Оглушений моїм ударом, він усе ще машинально стискав цю іграшку. Я забрав у нього з рук гаманець і запропонував розкрити його таємницю. Таємниця! Що може таїти в собі така проста річ? Але в ту добу й для тих людей і вона була таємничою.

В тій країні зовсім не вміли користуватися механізмами, бо ніяких механізмів у них і не було. Гаманець-пістолет являв собою невелику подвійну трубку з міцного скла; всередині була пружина - коли на неї натискали, відбувався постріл. Той постріл ніякої шкоди заподіяти не міг - дробинка падала вам на долоню. Дробинки заміняли монети. Трубки були двох калібрів - одна зовсім малого, а друга в кілька разів більшого. Тонша вистрілювала дрібнесенькі шротинки-мільрейси, а грубша - шротини-мільси. Пістолет правив за гаманець, і дуже зручний гаманець - з його допомогою ви безпомилково розраховувалися в темряві, а носити його могли і за щокою, і в жилетній кишені, якщо ви мали жилетну кишеню. Я виготовляв такі гаманці різних розмірів - найбільший можна було б набити дробом на цілий долар. Урядові вигідно було заміняти монети дробом: метал не коштував нічого, а підробки я не боявся, бо крім мене ніхто в королівстві не вмів виливати дріб. Вираз «настріляти грошей» незабаром увійшов у вжиток і зберігся аж до дев’ятнадцятого століття, хоча ніхто не підозрює, звідки він походить.

Незабаром до нас приєднався й король. Сон відсвіжив його, повернув йому чудовий настрій. Я ж почував себе, мов на гарячій сковорідці: життя наше було в небезпеці! Тим-то я зовсім стривожився, помітивши в очах короля веселі вогники - ознаку того, що він збирається утнути якусь штуку… Сто чортів, і надало ж йому розвеселитися саме тепер!

Я не помилився. Він зразу з удавано безневинним і через те дурнуватим виглядом завів мову про сільське господарство. Мене кинуло в холодний піт. Я хотів прошепотіти йому в вухо: «Чоловіче, нам загрожує страшна небезпека! Кожна мить - золото, поки ми не повернемо собі довір’я цих людей; не гайнуй дорогоцінного часу!» Але шептатися з ним я не міг, бо гості вирішили б, що ми змовляємося. Лишалося тільки сидіти й привітно всміхатися, спостерігаючи, як король от-от наступить на динамітну міну, пащекуючи про трикляту цибулю. Спочатку при сигналі тривоги думки мої заметушилися так гарячково, розпочали такі передислокації, кидки й перебіжки під звуки сурем та барабанів, що я не чув жодного слова; та коли план воєнних дій викристалізувався в моїй уяві, а думки вишикувались у бойовий лад, до мене, мов здалека, почали долинати залпи королівських батарей:

- …Як на мене, то це не найкращий спосіб, хоча погляди фахівців тут розходяться: дехто вважає, що цибуля, коли її знімають з дерева недостиглою, дуже шкідлива для здоров’я ягода…

Слухачі почали виявляти ознаки життя й перезиратися з подивом і занепокоєнням в очах.

- …тоді як інші знавці небезпідставно твердять, що це не зовсім так, посилаючись на те, що сливи та інші злаки завжди викопують із землі нестиглими…

Слухачі явно збентежилися; так, збентежилися й злякалися.

- …а проте вони не втрачають своїх поживних властивостей, надто якщо пом’якшити їхню природну гострість домішкою заспокійливого соку виткої капусти…

Очі наших гостей сповнилися дикого жаху, хтось із них пробурмотів:

- Що він верзе? Господь, певно, затьмарив розум цього селянина!

Охоплений тяжкими передчуттями, я приготувався до найгіршого.

- …і далі, виходячи із загальновідомої істини, що молоді тварини, ці, так би мовити, свіжі плоди тваринного світу, найсмачніші - бо коли цап достигне, то хутро його своїм надмірним теплом псує смак м’яса, що, в поєднанні з такими іншими вадами, як вельми непристойні звички, невситима кровожерливість, цілковита безбожність і, нарешті, просто ницість цапової вдачі…

Всі посхоплювалися з місць і кинулися на нас, люто горлаючи: «Один зрадник, другий божевільний! Смерть їм! Смерть!» Яка радість спалахнула в очах короля! Він нічого не тямив у сільському господарстві, зате битися вмів, та ще й як! До того ж він задовго не давав волі кулакам, і вони в нього