Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Є кілька ничок— якщо збереглися. Нат, наша точка вціліла?

— Ти таке питаєш! А я звідки знаю? Часу минуло багато. Гараж стоїть, а от чи є ще прохід, хтозна. Я ж туди не лажу, аби минуле згадати!

— То доведеться згадати.

Наташка вчепилася в Луїса, як потопаючий у рятівне коло. Вони стоять у світлі лампочки, що над дашком під'їзду, і я бачу: вони скроєні за одним зразком — і очі, чорні й палкі… У них однаковісінькі очі, і довгасті смагляві обличчя… Буває ж таке! Він:— іспанець, вона — росіянка, як дивно жартує природа!

Я повертаюсь і пірнаю в темряву. Якщо проминути кущі, дерев'яні сараї й трансформатор — міцну будівлю з червоної цегли, на якій колись іще до нас хтось синьою фарбою написав «НАТАША» і намалював серце, пробите стрілою (імені палкого закоханого дворові легенди не зберегли, та було кілька версій, одна драматичніша за іншу), — так от, там є стежка за гаражі, які стоять двома рядами, спинами одні до інших. І між ними є щілина. У дитинстві ми легко прослизали в неї, залазили на крайній гараж і вели спостереження. Видно нас не було, бо над воротами був дашок, який закривав нас.

Так, колись ми легко прослизали сюди, а тепер декому важко втискатись у вузьку щілину, пропахлу іржею, котячою сечею й мастилом.

— Підсади мене.

Ед піднімає мене нагору, я видряпуюсь на дах. Що ж, тут усе так само. Дах залитий смолою, колись ми спробували її підпалити і вона таки загорілася, тож Петько й Серьога ледве залили пожежу — добре, що ми перед цим пили газівку в автоматах!

Усі піднімаються слідом, а я тим часом бачу, як перед під'їздом, із якого ми щойно вискочили, спиняються кілька потужних машин. Я завжди любила джипи, особливо армійські, до яких можна припасувати кулемет.

— Що це означає? — я запитую в темряви.

Я лежу на запиленому даху, що пахне теплою смолою та літом, — так само, як колись. Поруч розташувався Ед, з іншого боку крутиться, вмощуючись, Бартон. Але я запитую в темряви.

— Мені подзвонив один із тутешніх друзів і сказав, що треба вшиватися.

Голос у Керстін холодний і безбарвний. Мабуть, образилась за те зауваження щодо солодкого. Ну не можу я сказати, яка вона гарна, вона й так щаслива, відьма, бо вдома на неї чекає Ерік — господи, Ерік! Я заборонила собі думати про нього — так, як колись заборонила собі думати про матір, потім — про Наташку, про Гарольда теж. Я вмію забороняти собі, щасливішою це мене не робить, та серце не болить, душа не скімлить, а значить, можна жити. Не знаю, чи всі так роблять, чи тільки я — такий спеціальний персонаж?

— Чому?

— Величко, Курт хоче будь-що отримати твій скальп. І в нього досить грошей, аби купити співпрацю навіть Президента цієї країни.

— Боже, як усе запущено… І хто ж це приїхав із візитом? Невже Президент?

— Схоже на Алімових хлопців. — Вольдек невдоволено чмихає. — У тебе ще вистачає розуму жартувати!

— У мене розуму стане на всіх, можу з тобою поділитися, якщо хочеш.

— Ти, чортова дівко, як Гагарін, зараз одгребеш. Я баб не б'ю, але ти…

— Припиніть негайно! — Керстін штурхає мене плечем. — Знайшли час. Треба вибиратися звідси. Який сенс тут лежати, коли скрізь шукають!

— Може, гранату кинути?

— Ти збожеволіла в тих джунглях. Тут люди скрізь. Ану, як зачепить когось! А як почнеться стрілянина, то кулі не дуже вибирають. Краще подумай, куди нам звідси податися.

— То ходімо. Нат, давай нашою дорогою.

— Хтозна, чи пройдемо. Струхлявіти могло.

— Іншого виходу все одно не маємо.

І то щира правда. Люди, що приїхали, — а їх десятків зо два — розсипались по території. Я впевнена, що нас зараз шукають скрізь у мікрорайоні. Але є інша дорога — дахами гаражів і сараїв. Колись ми добре знали всі непевні місця, але не тепер… Та я знаю напрямок. Треба пробратись у двір сірого будинку, а там пасмо дахів виведе нас на територію дитячого садка. А звідти ми пірнемо в парк — і все, почнеться зовсім інше полювання. Хто не сховався, я не винна.

— Це суте божевілля.

Це Вольдек мугикає, бо під ним тріщить трухлява шалівка. Колись Славко провалився в сарай, де котрийсь із мешканців якраз варив самогон. Ото було дзенькоту! Господар і не писнув, бо тоді за бутлегерство давали рік тюрми.

— Тепер униз.

Ми по черзі стрибаємо на землю. Короткий посвист ножа — і хтось важко осідає у щебінь. То Керстін завважила хитруна. У його руці — пістолет із глушником, саме на випадок близького контакту, бо далеко з такої зброї поцілить хіба Вільгельм Телль, а цей явно не з категорії Теллів — зовнішність абсолютно однозначна. Араб з усіма його атрибутами. Що ж, тепер у нього є шанс почати все спочатку. Мабуть, у наступному житті його душа оселиться в устриці. Я їх усе одно ніколи не їм.

— Щоб не підглядав, стерво таке.

Керстін висмикує ніж із тіла, витирає лезо об сорочку вбитого. Логічно.

— Тепер куди? — Вольдек приглядається до темряви. — Давай, веди.

— Нат, прохід між садком і школою вільний?

— Ні, там накатали стоянку. Світло по периметру, охорона… Ти ж там свою машину поставила!

— Точно. То ви стійте тут, а я піду заберу її звідти. Сядемо й поїдемо.

— І далеко заїдемо? — Вольдек мружить очі. Я б на його місці заробила грубі гроші, зупиняючи потік транспорту, — так у нього почервоніли білки й повіки. Але йому цього радити не буду, він якийсь надто вразливий.

— Подивимось. Та їхати краще, ніж іти.

— Тоді підемо вдвох. — Керстін ховає ножа за пасок штанів. — Одній тобі йти небезпечно, а дві жінки не викличуть підозри, тоді як компанія на зразок нашої неодмінно приверне увагу.

— То, може, краще я? — Ед стискає мою долоню. — Удамо закоханих…

— Вам і вдавати не треба. — Керстін задоволено підсміюється. — Але буде краще, якщо піду я. Може, у джунглях вам трьом немає рівних, та от місто — це вже мої джунглі, хоча, в принципі, закони виживання скрізь однакові.

Наташка і Луїс заклякли біля стіни. Вони мовчать, та я розумію: оце зустрілися дві половинки, роз'єднані колись давно, тисячі життів тому. Вони розмовляють дотиком, якимись хвилями. Чи я ревную? Як не дивно, ні. Що б там не було, а між нами назавжди лишиться Віль-Таен, пісня джунглів і шалена ніч у будинку Бартонів. А там хай буде, що