Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

що доводилося витрачати ще більше енергії. Непрохідні джунглі вичавлювали останні сили. Ці місця були агресивні до непроханих гостей.

Люті тварини, отруйні змії, павуки і комахи, густі зарості і корені дерев, що плуталися під ногами, це і багато іншого, як напасть, обрушилися на чужака, що прибув сюди.

Думка про те, як донести своєму хазяїну таємницю знайденого Монастиря мавр загнав чимдалі. Його розум був зайнятий небезпекою навкруги, як загнаний в кут звір, він намагався вибратися і зберегти своє життя. Та все ж, необережно нахилившись від занадто знахабнілого птаха, утікач не помітив порослий мохом камінь і, спіткнувшись покотився по невеликому схилу.

Що сталося далі, Солар так і не зрозумів: шипіння величезної змії і удар в руку. Зміїний укус судомою прокотився по руці від кисті до ліктя. Лежачи на боці, мавр побачив в метрі від себе величезну трикутну голову з розкритою шиплячою пащею, готову завдати нового удару. Дивно, але в його серце раптом оселилася спокійна безтурботність, викликана, чи то смертельною втомою, чи то отрутою.

Драма, що розгорнулася, не вислизнула від очей грифів, вони ніби подякували змію і почали опускатися над жертвою. Ляскаючи крилами, птахи обережно спускалися дедалі нижче, наздоганяючи хлопця, що знесилив. Не вперше їм доводиться відбирати здобич у інших мешканців джунглів. Це був закон сили, якому підкоряються всі в цих місцях.

Усвідомлення своєї приреченості, раптом викинуло в кров мавра потужну порцію адреналіну. Відкотившись на метр-два убік, під захист коріння дерева, що звисали з невеликого обриву, він ухилився від удара потужного дзьоба величезного птаха. Від змії це його не захистило б, але і вона сама зараз повинна була рятуватися від грифів. Вихопивши невеликий кинджал, мавр рішуче полоснув лезом по червоних слідах, від зміїних зубів, на своєму зап'ястку. Чорна густа кров потекла з відкритої рани.

Мавр спробував забратися глибше під коріння, але вперся спиною в стіну обриву. Поступово на очі опускався сірий серпанок, нестерпне запаморочення, тіло відмовлялося слухатися. Далеко не кожен погодиться на те випробування, через яке йому довелося пройти. Солар боровся щосили, тим самим перевіряючи себе на витривалість. Ну, ось і настав пік всіх його змагань з природою. Він вже серйозно знемагав від болю і тому, стиснувши зуби, одним стрибком схопився і, затиснувши руку вище рани, щоб призупинити поширення отрути, продовжив бігти.

На його обличчі з'явилася усмішка: " Що ж буде далі"? Втрата сили і здоров'я, заслуговували поваги. Солар чув грифів, що наближалися, і усвідомлював, що ніхто і ніщо не вислизне від гострозорих очей стерв'ятників і що дуже скоро його можуть наздогнати гострі, як ножі, кігті і дзьоби цих птахів, і тоді кінець великій справі, заради якої і почався його шлях.

Від частого серцебиття і отрути,що встигла проникнути в середину, його кров згущувалася, перетворюючись на густу масу, відчувався брак кисню. Пульс ставав все рідше, ноги все частіше і частіше підкошувалися, примушуючи Солара постійно на щось спиратися, тим самим уповільнюючи його шлях вперед, який і так був дуже важким і довгим.

Вибігши на невелику поляну, мавр впав на спину, розкинувши в сторони руки. До нього підбіг загін озброєних індусів і кілька чоловік відтягнули його в невелике поглиблення у коренів високих дерев, де до цього вони ховалися у засідці, і чекали свого розвідника. Солдати почали захищатися від стерв'ятників, що налетіли, стріляючи по них з луків і відбиваючи їх атаки мечами, що допомогло їм відлякати таких сильних птахів.

Солар відчув блаженство. Це був перший раз за кілька тижнів його походу, коли він розслабився, він не відчував тіла, не відчував болю, а пісок на якому він лежав, був для нього м'яким ліжком, якого хлопець не бачив з початку походу.

Мавр розумів, що втрачає сили, але протистояти слабкості, що його скувала, він більше не міг. Почуття неминучої загибели промайнуло в його голові. З останніх сил він засунув руку за пазуху і дістав звідти пожовклий клаптик пергаменту. Він швидким рухом запхав його, як можна глибше між корені дерева і на цьому його очі закрилися.

Загін, що складався з тридцяти індусів, зімкнувши ряди і виставивши вперед різноманітну зброю, приготувався дати битву невидимому ворогові. У відсутність розвідника – мавра Солара, командування взяв Табурал – приземкуватий, міцний і загартований в боях воїн. Допомагав йому незмінний старий друг Фарсіс.

Вони зайняли оборонну позицію, готуючись у разі чого одразу напасти, оточивши мавра собою, надавши йому захист. Всі воїни були одягнені в зручний бойовий одяг: сорочку темного кольору, укорочену до коліна, і штани з щільної тканини, затягнуті згори міцним поясом, а знизу охоплені високим шкіряним взуттям.

– Ну що? – Фарсіс сплюнув вперед і вилаявся. – Що робитимемо? Тільки Солар знає шлях назад, безпечний шлях, я маю на увазі.

Табурал, не обертаючись, крізь зуби пробуркотів прокляття і голосно заявив:

– Відходимо до озера, до своїх. "Безпечний", що б він здох, цей твій мавр, притягнув нас прямо в пащу цим проклятим ченцям. Не на такий похід я погоджувався, коли нас звільняли з в'язниці.

– Так, я теж більше думав про золото і жінок.

– Відходимо. – Прогарчав Табурал вліво і вправо.

Їх загін не був схожий на організований військовий підрозділ. Від розгубленості, вони притиснулися ще ближче один до одного, сховавшись за щитами, позадкували назад. Табуралу така реакція дуже не подобалася.

– Ви, четверо! – Кинув він найближчим солдатам. – Беріть свого командира і бігом до озера. – Він перевів свій погляд на Фарсіса. – Ти підеш з ними, а то ще заблукають. Всі сюди! – Заволав він на воїнів. – Підняти щити! Списи вперед! Йдемо вперед і тримаємо лад. – Голос командира змусив солдат негайно виконувати наказ. – Якщо в когось з вас виникне думка бігти, то я швидко вас від неї позбавлю, разом із головою.

Загін повільно позадкував, піднявши щити.

Коли вони пройшли десяток кроків, Фарсіс і інші воїни, схопили Солара під руки і пустилися бігти.

Ворог вже був тут. Дітар з загоном варти Білокам'яного, вже готові були забрати їхні життя.

Спочатку з – за стіни джунглів вилетіли чотири стріли.

– Щити! – Заволав Табурал, але вже було пізно.

Стріли пролетіли повз тих, що оборонялися, але наздогнали двох воїнів, що несли мавра. Спіткнувшись і розкинувши руки в сторони, вони впали обличчам в землю і завмерли. Стріли вразили їх на смерть. Ще один був поранений, він кинув свою ношу, накульгував що було сил в укриття. Фарсіс встиг відбити стрілу, що летіла в нього. Він розгорнувся і міцніше стиснув щит, одним ударом відбив її убік.