Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

47

Марія

Я лежу на лікарняному ліжку, бездумно втупившись у стелю. У голові рояться думки подібно до диких бджіл. Вони боляче жалять, вивертаючи все навиворіт. Значить, ось яке життя у кримінальних авторитетів? Небезпечне. Жорстоке. Щодня на межі смерті. Раніше я й подумати не могла, що все може закінчиться ось так. Навіть у найкошмарнішому сні не припускала, що мене викрадуть якісь братки, ударять по голові посеред білого дня і привезуть до своєї в'язниці. Але реальність виявилася зовсім не тією романтикою, яку я малювала у своїх фантазіях напередодні.

У палаті працює телевізор, і я мимоволі засинаю під його фоновий звук. Повіки стають важкими, а дихання – сповільнюється. Здається, мені сниться гарний сон, ніби Олег сидить на лікарняному ліжку і ніжно гладить мою руку. Його теплі пальці ковзають по оксамиту шкіри, вимальовуючи візерунки. Я чую запах його одеколону.

Відчуваю його присутність, а потім на підкірку врізається низький голос із хрипотою:

— Що ж ти наробила, моя маленька? Ти ж могла вмерти.

Я розплющую очі й натикаюсь поглядом на чоловічий силует. Широкі плечі, темне волосся, коротка щетина на обличчі. Тягнуся пальцями до вольового підборіддя і відразу здригаюся, коли моє зап'ястя перехоплює сильна рука.

– Привіт, – шепоче чи сниться?

Я швидко-швидко моргаю, намагаючись прогнати бачення, але воно не минає. Воно настільки реалістичне, що я починаю терти очі аж до печіння повік.

– Машко, розплющ очі, – просить голос Олега, але я негативно хитаю головою, не бажаючи божеволіти. – Тарновська, очі розплющ! Подивися на мене, – наказує видіння, і я підкоряюся.

– Олегу?

– Угу, – усміхається своєю фірмовою усмішкою, оголюючи білі зуби.

– Це справді ти? – я не вірю очам, хоч вірити дуже хочеться. Можливо, всьому виною ліки, якими мене накачали у лікарні. Не знаю.

– Звичайно, я.

– Господи, Олегу. Ти прийшов ... – З моїх губ зривається перший схлип. – Я думала, що більше ніколи тебе не побачу.

– Не дочекаєшся, мала, – посміхається Сокіл і піддається вперед, розкриваючи обійми. – Я ж казав, що дістану тебе звідки завгодно, навіть із-під землі.

– Дурень, – хлюпаю носом і несильно стукаю кулаком по широкій спині. – Я не збираюся вмирати. Не треба мене діставати з-під землі.

– Ну от і добре. Більше не роби так, Тарновська. Щоб це було вперше та востаннє. Як ти взагалі здогадалася порізати собі вени?

– Так вийшло. Цей покидьок, – краєм ока ловлю хижий вищир, що з'являється на обличчі Сокола, – Князь. Він хотів мене зґвалтувати... Але я не дозволила. Сказала, що краще здохну, ніж дозволю себе трахнути.

Я знову схлипую, закусивши губу. Спогади тієї ночі ріжуть моє серце на частини. Боляче. Гостро. До втрати себе.

Олег намагається мене заспокоїти. Кутає у своїх обіймах, притискаючи обличчям до могутніх грудей. Якоїсь миті мої руки натикаються на шорсткий матеріал. Я усуваюсь від Олега, опускаючи погляд на його живіт. Підіймаю порвану сорочку вгору і лякаюся, помічаючи бинтові смужки, просочені свіжою кров'ю.

– Це що? – скидаю брову.

Олег опускає край сорочки та посміхається, дратуючи своєю реакцією.

– Вважай, бойове поранення. Нічого серйозного.

– Нічого? Олеже!

– Нічого, – знизує плечима. – Не бери поганого в голову. До весілля заживе.

– Соколе, не біси мене. Ти мені скажеш, звідки в тебе рана. Це все той виродок? Князь?

Олег намагається виглядати серйозним, але у нього це погано виходить. Я бачу, як у його зелених очах танцюють чорти. Можливо, для Сокола все дрібниці, але не для мене. Мене мандраж б'є, коли я уявляю у всіх фарбах, як це могло статися.

– Марічко, все закінчилося. Усе позаду. Головне, що ми тепер разом. Ти жива, я – теж. Не копай там, де тебе не просять. Мої справи ніяким чином не повинні хвилювати твою гарненьку голову, – його тон звучить надто рівно і повсякденно, а в мене перед очима розгортається справжній екшн.

– Олегу, пообіцяй мені, що зав'яжеш зі своїми справами. Будь ласка. Я не хочу тебе втратити. Не витримаю, якщо, боронь бог, з тобою щось трапиться.

– Не станеться, – заперечує Сокіл. – Я ж безсмертний.

– Дурень ти, а не безсмертний, – пирхаю я і тягнуся до нереальних губ, щоб поцілувати.

Мій язик ковзає всередину. Я поглиблюю поцілунок і видаю тихий стогін, коли Олег починає таранити мій рот. Його руки забираються під лікарняну сорочку. Вони ковзають вгору, затримуючись на ребрах, а потім підіймаються ще вище, доки на мої груди не опускаються гарячі долоні. Олег прокручує між пальців вершинки пипків, і я видаю тихий стогін, відчуваючи, як унизу живота розпалюється вогонь.

Нас уриває коротка трель мобільного телефону. Дзвонять Олегу. Сокіл неохоче відривається від моїх губ і дістає з кишені телефон. Приймає виклик і кидає коротке: “Марічка зі мною. Все гаразд, друже. Готуй посаг”.

Я спостерігаю за Олегом збоку, нічого не розуміючи. Марічка? Готуй посаг? Адже це він говорить з моїм батьком, так? Невже тато дозволив нам бути разом? Невже пробачив?

– То був тато? – Запитую я, коли Олег завершує дзвінок.

– Ага, він самий.

– І? – простягаю я, не задовольнившись такою відповіддю. – Ви помирилися?

– Ми й не сварилися.

– Невже? Хочеш сказати, мені все наснилося? Батько не мутив тебе, як боксерську грушу, а мені не казав, що я йому більше не дочка?

– Крихітко, ну, ти ж знаєш свого батька. Його попустило. От і все.

– Нічого собі! – Округляю очі. – Попустило! Я вас благаю, хіба це надовго?

– Назавжди, маленька моя. На все життя. Більше ніяких сварок. Жодних секретів та іншого лайна. Ти моя. До кінця своїх днів ти будеш Соколовською.

Я хочу відповісти, що Олег надто впевнений у собі, але язик зрадницьки мовчить. Втім, до чого слова? Відтепер все буде інакше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍