Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

прісноводих моряків, під впливом балачок вашого дядечка?

— Гей, вітрило! — вигукнув той, про кого щойно була мова.— Гей, човен! — якщо ближче до істини.

Джаспер стрімголов метнувся на ніс і справді ярдах в ста поперед тендера помітив якийсь предмет невеликого розміру. Досить йому було одного погляду, аби визначити, що то пірога, бо хоч була й ніч, 'та пильні й натреновані в темряві Джасперові очі навіть на віддалі точно розпізнали обриси знайомого предмета.

— Це, мабуть, ворог,— висловив припущення молодий капітан.— Добре було б захопити його.

— А він гребе щодуху,— зауважив Слідопит,— певне, хоче обігнути наш курс і дати драла проти вітру, а тоді ганятися за ним — все одно, що ганятися на лижвах за оленем!

— Став судно під вітер! — гукнув Джаспер стерновому.— Ще! Ще! Крутіше, крутіше, доки задрижить! Так, так тримати!

Стерновий чітко виконав наказ, і за хвилину-дві «Вітрогон», весело розрізаючи воду, перетнув човнові шлях, позбавивши його щонайменшої можливості вислизнути. Тоді Джаспер сам перескочив до стерна й, спритно маневруючи, підвів тендера так близько до піроги, що її захопили багром. Двом особам, що сиділи в ній, було наказано негайно зійти на борт тендера, і не встигли ті ще ступити на палубу, як усі пізнали в них Гостру Стрілу та його дружину.

Р О З Д І Л XV

Скажи мені, що то за перл такий,

Що й багачі купить не можуть,

Що горді мудреці і брать не хочуть,

А безталанні бідаки шукають,

Знаходячи в самих собі?

Скажи, й узнаєш, що воно є правда.

Каупер. «Третя загадка»

Зустріч з індіянином та його дружиною анітрохи не здивувала більшості присутніх на палубі. Проте в Мейбл і всіх тих, що знали, в який спосіб індіанський вождь покинув тоді Кепа та його супутників, поява ця ви кликала одностайну підозру, яку, однак, набагато легше було відчувати, ніж довести її обґрунтованість. Тому-то Слідопит, що один тільки й володів мовою полонених,— а їх інакше; тепер і не можна було розглядати,— відвів Гостру Стрілу вбік і мав з ним довгу розмову з приводу того, чого він утік тоді від них та де він після того був і що робив. Тускарора байдуже вислуховував кожне запитання і з такою ж байдужістю, притаманною індіянам, відповідав на них. Свою втечу він пояснив досить просто і, здавалося, досить переконливо. Коли він, мовляв, побачив, що ірокези відкрили їхню схованку, він, природно, подумав перш за все про власну безпеку, і тому втік і сховався в лісі, бо знав, що того, хто не втече, чекає смерть на місці. Одним словом, він утік від них, рятуючи свою шкуру.

— Це добре,— відповів Слідопит, удаючи, ніби повірив його поясненням.— Мій брат поступив розважливо, але ж за ним пішла і його дружина?

— А хіба дружини блідочолих не йдуть за своїми чоловіками? Невже Слідопит не озирнувся б назад, щоб подивитися, чи йде за ним та, котру він кохає?

Ці останні слова були звернені до Слідопита саме в ту хвилину, коли душа його була найдужче схильна піддатися їхньому впливові, бо образ Мейбл, лагідної та вірної, заполонив усі його помисли. І тускарора інстинктивно відчув, що його виправдання переконали Слідопита, хоч і не здогадувався чому; він стояв, зовні спокійний, і з гідністю чекав інших запитань.

— Що ж, це цілком природно, і з цим не можна не погодитися,— відповів йому непомітно для себе по-англійському Слідопит, переходячи з однієї мови на іншу, залежно від почуттів та характеру вислову.— Це цілком можливо п цілком природно. Дружина таки піде за чоловіком, якому поклялася у вірності, а чоловік і дружина — то одна плоть. Мейбл, певне, теж пішла б за сержантом, якби він опинився у такому становищі і змушений був так відступати; нема жодного сумніву, що така щиросерда дівчина пішла б також і за своїм чоловіком. Твої слова чесні, приємні для вух і, здається, правдиві, тускароро. Тільки чому це мій брат не повертався так довго до форту?.. Його друзі не раз думали про нього, але так і не дочекалися його.

— Якщо олениця біжить за оленем, то чому б оленеві не бігти за оленицею? — посміхаючись, відповів тускарора й багатозначно поклав своєму допитувачеві пальця на плече.— Дружина Гострої Стріли пішла за своїм чоловіком, тож цілком правильно, що Гостра Стріла пішов за своєю дружиною. Вона заблукала, і її примусили готувати їжу в чужім вігвамі.

— Я зрозумів тебе, тускароро. Дружина потрапила в руки мінгів, і ти, напевно, шукав її сліди?.

— Слідопит бачить причину так добре, як він бачить мох на деревах. Це дійсно так і було.

— А давно ти визволив дружину і, яким чином це тобі пощастило зробити?

— Два сонця тому. Червнева Роса ту ж мить і втекла, як чоловік шепнув їй про стежку.

— Так, так, все це схоже на чисту правду,— так і мало було бути між подружжям. Але скажи, тускароро, як це ти добув пірогу і чому ти поплив до річки Святого Лаврентія, а не до залоги?

— Гостра Стріла знає, де — його, а де — чуже. Ця пірога — моя, я знайшов її на березі біля форту.

«Теж схоже на правду: адже човен повинен же комусь належати, а індіянин ніколи не обмине того, що погано лежить. Одне тільки дивно: як це ми могли не помітити ні його самого, ані його дружини: адже пірога повинна була вийти з річки раніше нас».

Ледве ця думка промайнула в голові провідника, він тут-таки звернувся з запитанням до індіянина, на яке той відповів так:

— Слідопит знає, що воїнові іноді буває соромно. Батько міг би запитати про свою дочку, а що я відповів би на це сержантові? Тому я послав Червневу Росу по пірогу, і ніхто не здибав моєї дружини, а тускарорській жінці не вільно встрявати в розмову з чужим чоловіком.

Все це теж здавалося досить правдоподібним і відповідало характерові та звичаям індіян. Як було заведено, Гостра Стріла отримав половину платні за супровід Кепа та, Мейбл ще до того, як вони вийшли на Могаук, і те, що вій зараз мовчав за решту платні, теж ніби було доказом його добропорядності й поваги до прав кожної сторони, в чому моральні якості індіян не поступаються моральним якостям білих. Отож, з погляду провідника, Гостра Стріла поводився й