Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"

– Добре, як скажеш.

Коли ми сідаємо снідати, я вирішую підняти важливу для мене тему.

– Андрію, я хочу з'їздити в будинок, де я жила раніше і забрати звідти свої речі. Оскільки він тепер належить Симоні, я хочу зателефонувати їй і дізнатися, чи можу я приїхати і коли це можливо.

Він дивиться на мене, відпиваючи з чашки гарячу каву.

– Навіщо? Якщо тобі щось потрібно, скажи і я все куплю.

– Ні, адже там не просто одяг або косметика. Там знаходиться мій ноутбук, з дуже важливою для мене інформацією і світлини з мамою. Вони дуже цінні для мене, як спогади.

Андрій уважно слухає і зрештою погоджується.

– Добре, але я поїду з тобою, і це не обговорюється.

– Як скажеш. Я буду тільки рада цьому.

Поки Андрій вирішує свої робочі справи по телефону, я набираю Симону.

– Я слухаю.

– Симона, привіт, це Віра. Приділиш мені кілька хвилин?

– Говори.

– Я б хотіла забрати деякі свої речі зі свого тепер уже колишнього будинку, і хотіла дізнатися у тебе, чи можу я це зробити?

Симона мовчить, не поспішаючи давати відповідь, і я вже зневірююсь, що зараз вона мені відмовить, але мої побоювання не справджуються.

– Добре, у тебе буде дві години. Охорона впустить тебе, я попереджу їх. Все, у мене немає більше часу.

– Дякую... – хочу подякувати їй, але Симона кидає слухавку.

Ми під'їжджаємо з Андрієм до будинку. Охорона без проблем впускає нас на територію.

Один за одним на мене накочуються спогади. Те, що відбувалося за стінами цього будинку, неможливо уявити навіть у страшному сні. Ось так живеш по сусідству, і знати не знаєш, що відбувається за стінами сусідніх будинків. Ми з Ромою теж справляли враження порядної сім'ї, в якій панувала любов і взаєморозуміння.

Увійшовши в будинок, я прошу Андрія почекати на мене у вітальні, а сама піднімаюся нагору, щоб зібрати свої речі. Приймаю рішення брати тільки найнеобхідніше, а решту можна купити, якщо буде в цьому потреба.

Уже закінчуючи зі зборами, мене відволікає стукіт у двері. На порозі виникає один з охоронців.

– Прошу вибачення за занепокоєння, але до Вас прийшли.

– Хто?

– Не знаю, якась дівчина.

– Добре, дякую, я зараз спущуся.

«Дивно, хто це може бути. Навряд чи Єва вирішила зазирнути. Вона не знає, де я зараз перебуваю. Та й до чого їй це».

Закінчивши зі зборами, я беру валізу з речами, сумку з ноутбуком і виходжу з кімнати. Спустившись сходами, повертаю у вітальню і завмираю на місці. На дивані біля Андрія сидить Віола.

– А ти що тут робиш? – кажу, будучи у нестямі від гніву.

– Віра... почекай, давай поговоримо! – вона встає з дивана і починає наближатися до мене.

– Мені нема про що з тобою говорити.

– Ти маєш повне право сердитись на мене. Я розумію, після того, що я накоїла, ти не хочеш мене бачити і, можливо, навіть ненавидиш, але прошу, вислухай мене.

– Напевно, ви хочете поговорити наодинці? – Андрій встає з дивана, маючи намір залишити кімнату, щоб не заважати нам.

– Ні, не йди, Андрію. Я хочу, щоб ти залишився. Говори, що хотіла, і вимітайся звідси, – я переводжу погляд на Віолу.

– Можеш мені не вірити, але я дуже шкодую про те, що накоїла. Ніби помутніння якесь сталося. Мені дуже соромно за те, що підставила тебе. Розумієш, я все своє життя борсаюся, намагаюся виплисти з цього лайна, чогось досягти в житті і чомусь вирішила, що маю право на гроші, які мені не належать. Можливо, зі мною зіграла злий жарт моя заздрість, адже дядько все залишив тобі, а я розсердилася, що тобі завжди і все дістається без зусиль. Як у дитинстві й тепер ось у дорослому житті. Яка дурість.

– Я не просила робити мене спадкоємицею.

– Я знаю, Віра, і я благаю пробачити мене. Мені дуже соромно. Перед тобою і пам'яттю нашої мами. Не знаю, чи зможу я коли-небудь спокутувати свою провину перед тобою.

– Я не знаю, що сказати Віола. Через тебе Рома мало не вбив Андрія і мене. Якби не раптова поява Симони, ми були б уже мертві. І вина за це лежала б на тобі.

– Віра... Вірочка... пробач мене, сестричко... – на її очах блищать сльози.

Я ніби перебуваю на роздоріжжі й не знаю, як вчинити в цій ситуації. Пробачити, чи прогнати. З одного боку мені шкода Віолу, адже її життя і справді не було солодким, через що, можливо, вона і стала такою жорстокою, але з іншого боку, з її вини ми могли загинути.

– Гаразд, якщо тобі це так важливо, я пробачаю тебе, але сподіваюся, ти розумієш, що подальше наше спілкування взагалі неможливе. Я не зможу підпустити тебе до себе, до своїх близьких.

– Я на це не розраховую. Дякую і на цьому.

– Тепер, коли Рома в бігах, найімовірніше, ти станеш головою компанії, про що ти, напевно, так довго мріяла.