Читати книгу - "Її величність кішка"

дружню лапу допомоги, а потім говорити.

Раптом до мене доходить: коли соколиця тут — вона єдина «союзниця», яку зумів притягнути какаду. Він таки переконав її, дарма що страшенно боявся.

Всі розуміють, що зволікати не можна. Будівля, на яку ми переправились, виявилась крамницею спортивного спорядження. Користуючись нагодою, люди хапають ковзани — для швидшого пересування кригою, а також величезні спортивні рюкзаки — щоб переносити нас.

Наталі в ковзанах стає на лід і вправно ковзає. Решта людей, які, на щастя, сяк-так уміють бігти на ковзанах, рушають за нами на середину річки.

Попри холод — відчуття неймовірні.

На ковзанах люди рухаються вдесятеро швидше.

Подолавши загату з барж — ми несемось на захід.

Вітер куйовдить мою шерсть. Сніг не вщухає.

Я захоплена цим ковзанярством посеред річки, що перетворилася на крижане дзеркало.

— Ну ж бо, Наталі, хутчіш! Маємо швидше відірватися від клятих гризунів! — підганяю служницю.

Вона додає швидкості, а я вкотре думаю про те, що уникнути халепи ми зуміли завдяки моїм ідеям. Вкотре.

Що, коли б не наша дружба з соколицею? Страшно подумати. Втім, я навіть не знаю, чи вони мені вдячні. Авжеж, для них це звично…

Тут Наталі зненацька гальмує.

Ген попереду виростає жива барикада з круглих вух та гострих, як бритва, зубів.

— Тамерлан передбачив, що ми подолаємо загату, — шепоче Піфагор. — Він справжній стратег.

Пацюки насуваються ззаду, з боків.

— Ми оточені! — нявчить Есмеральда.

Ми збиваємось посеред замерзлої річки, а сніг все іде й іде.

Вистрибнувши з наплічників, ми формуємо оборонне коло, а за нашими спинами — люди.

Здалеку пробуємо оцінити ворожі сили. Наталі подає мені бінокль.

Понад морем брунатних шерсток я вирізняю Тамерлана: його несуть двоє щурів, що їх підтримують четверо інших, які стоять на вісьмох побратимах. Отака жива піраміда, що дозволяє королеві пацюків дивитися на все згори.

Я пильно придивляюся, намагаючись полічити ворогів. Жодних сумнівів: тепер їх вдесятеро більше, ніж у битві на Лебединому озері — кількадесят тисяч тоді супроти кількасот тисяч нині.

Зараз мені конче хочеться вірити, що є над нами така сила, що зичить нам добра.

Мабуть, лишається уповати тільки на диво.

68. Катари

==Рух так званих катарів виник у XII столітті у Франції, у Тулузькому графстві.

Слово «катар» походить від «cattus» («кіт» пізньою латиною, звідки англійське «cat»). Так їх прозвали вороги — мовляв, катари цілували котів під хвостами, виявляючи у такий спосіб покору Люциферу. Самі катари називали себе «добрі люди».

Послідовники цього християнського руху критикували папські розкоші у Ватикані.

Катарська філософія була спрямована на пошуки «істинного», не спотвореного ієрархією Ватикану християнства.

Поклонялися катари не хресту (символові смерті), а пелікану. Вони порівнювали Христа з цим птахом, який витає, наче дух над матерією.

Понад усе катари цінували цноту і життя (тварин вбивати забороняли так само, як людей). «Досконалі» — так вони називали священників — мусили утримуватися від статевих зносин. Строгі вегетаріанці, катари додержували дуже довгих постів, що їх називали endura. Заперечували приватну власність. Вважали себе пацифістами і відкидали ідею диявола. Дітей хрестили не відразу після народження, а у свідомому тринадцятирічному віці.

1119 року Папа засудив катаризм, аргументуючи це тим, що endura — це самогубство, а відмова від статевих зносин обертається зменшенням кількості вірян.

1208 року папа Іннокентій III, оголосивши катарів єретиками, підбурив французького короля Філіпа Августа до хрестового походу проти «невірних». Король, що саме прагнув повернути землі на півдні, погодився.

Та коли папський легат прибув до Тулузи — граф Раймон VI відмовився воювати проти своїх підданців, незалежно від їхніх релігійних переконань. Надто коли йшлося про християнський похід проти християн.

Легата вбили. Довідавшись про це, Іннокентій III відлучив Раймона VI від церкви.

Війну проти катарів, або, як їх називали пізніше, альбігойців, розпочали північнофранцузькі барони на чолі з Симоном де Монфором. Узявши в облогу й захопивши місто Безьє, той віддав наказ вирізати всіх мешканців. Віконта міста Каркасон, що його також узяли в облогу війська Симона де Монфора, отруїли. Вцілілих мешканців позбавили майна й голяка вигнали з міста. Захопивши місто Альбі, хрестоносці вирушили до Тулузи, але там зазнали невдачі.

Намагаючись відвернути жорстоку різанину, Раймон VI прилюдно попросив у Інокентія III пробачення, пообіцявши надалі катарів не підтримувати.

Граф повернувся в лоно церкви.

Та різанина у містах, що їх вважали прихильними до єретиків, не припинялася.

Воюючи за Папу та короля, північні барони привласнили й південні графства.

Війна проти катарів точилася двадцять років, спричинилася до смерті мільйона людей і закінчилася 1244 року облогою та взяттям замка Монсегюр у Піренеях, що став прихистком останніх катарів. 215 уцілілих живцем спалили на кострищі.

Про мешканців Безьє, з-поміж яких не всі були катари, папський легат сказав: «Вбийте всіх — Бог своїх упізнає». Ця фраза увійшла в історію.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

69. Кров на снігу

Не знаю, як вас, а мене часом виснажує боротьба за те, щоб довести свою правду.

Хочеться просто сказати: «Ну гаразд, добивайте мене, покінчимо з цим якнайшвидше. І вибачайте за клопіт».

Іноді я думаю: що, коли я помиляюсь, а правда на боці моїх супротивників?

Дивлюсь я на пацючу армію, що стрімко і впевнено наближається — і вже не знаю, що думати.

Що, коли в цьому і є сенс історії? Наші вороги переможуть, ми — програємо. Справдиться найгірше. Хороші загинуть ради того, щоб постав жорстокий, несправедливий світ — без гумору, любові, мистецтва і милосердя. Щурячий світ.

Попри все, що ми пережили, я маю визнати: лапами річки не стримати. Ця брунатна орда і є жива річка, похмура і смертоносна.

Прощавай, Піфагоре, я тебе щиро кохала.

Подумки — не вголос — нявчу я.

Аж тут — шелеп! — на нас налітає перша лава нападників. Кігті проти різців; лапи вимахують у повітрі; все кусається, дряпається, верещить. Битва зубів і пазурів.

Ми відбиваємось — відчайдушно, не жаліючи себе. Люди за нашими спинами, як ті велети, чавлять щурів, які лізуть і лізуть на них. Вдаючись до техніки кітвондо, я пурхаю поміж ворогів, стрімко нападаючи й час від часу тихенько — але, сподівався, досить загрозливо — нявкаючи. Але їх так багато, просто тьма. Ми відступаємо, хтось із наших падає.

Аж тут лунає постріл, далі — автоматна черга. Приголомшені пацюки завмирають; від куль, що долітають із південного берега, деякі просто на місці вибухають кривавими фонтанами.

Постріли змінюються вибухами. Крига тріщить, відкриваючи чорну воду, що поглинає наших ворогів.

Раптова