Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 56

       Богдан.

      Ось вона на відстані витягнутої руки.Стала ще красивіша. Золотаві кучері і смарагдові очі, які сняться мені майже кожної ночі. Моя… Хто? Нездійсненна мрія. Пекучий біль. Спрага. Жага. Пристрасть. Можна перелічувати до безкінечності. 

      А поряд інший. Наступний. Пересічний. Бойфренд? Наречений? Черговий доказ про її байдужість до мене.

     Її вії ледь помітно тремтять. Посміхається. Реагує на того… Прислухається до його слів, нахиливши голову ближче до нього. Ось його долоня лягає на її руку, і вона дозволяє. Та це лише простий дотик, що саме вона дозволяє з ним наодинці нескладно здогадатися. І від цих думок знову стискається все всередині. Ревнощі накривають з головою, зводячи повільно з розуму.

      Біль розриває. Щелепу зводить. Треба дихати. Ще трішки і я викажу себе. Але це точно зайве. Нехай її щастя нічого не затьмарить. Руда не моя, і до цієї думки слід звикати. Відпустити примарне сподівання, вчитися жити далі. 

- Юліане? Тобі подобається в Києві? - Запитала Лєра.

     Він нахилився ближче до Віки і щось перепитав на польській мові. Вона кивнула.

- Так! - Погодився хлопець.

- Юліан каже, що ще мало бачив місто! - Відповіла за нього Віка.

- О-о. То це легко виправити. Київ дуже гарний і затишний! - Знову відгукнулася Валерія. - А квартира нашої Вікусі сподобалася? Ліжко зручне? 

- Дивлячись що саме на ньому робити! - Відповів Юліан, ковзаючи поглядом з Лєри на мене.

      Віка одразу почервоніла. Час не витрачали дарма, вже й ліжко випробували?

     Лєра теж, штучка ще та. Вкусити, вколоти, змусити ніяковіти в цьому вона вся. Недарма ще й досі сама. Добряче змінилася за останні роки, а була геть іншою. 

     В його очах аж світиться виклик бо знову торкається до неї, цього разу до передпліччя. Дражнить, випробовує терпіння, спостерігаючи за моєю реакцією. Здогадався про мене чи знає? Віка розповіла?

 

      Віка.

      Ледве дочекалася завершення вечора. Щойно повернулася до себе в кімнату, дала волю почуттям і сльозам. Байдуже навіть було, що Юліан поряд.

- Йди сюди! - Промовив й притулив мою голівку до своїх грудей. - Не плач! - Почав заспокійливо гладити мене по голові.

- От чому я не хотіла цієї зустрічі! - Ковтаючи сльози відповіла. 

- Ох, дівчино! - Сумно зітхнув. - Невже не можна нічого виправити?

- Як можна виправити байдужість? 

- Байдужість? - Здивувався Юліан, ну я б не поспішав робити такий висновок. 

- В нього є дівчина. Фото геть свіжі. Вони там цілувалися! Які ще потрібно докази? 

- Ну те ж саме про тебе думає і Богдан! Навіть крутіше! 

     І я знову зайшлася риданнями, схлипуючи якомога тихіше. Не вистачало щоб ще й це Лєра використала.

      Наступного дня змогла роздерти очі вже ближче до десятої години ранку. 

- Доброго ранку, сонько! - Бадьоро привітався Юліан. - Мені обіцяли прогулянку містом. - Вигукнув він і почав шукати  в інтернеті цікавинки, які б в першу чергу хотів відвідати.

     Я ж занурилася з головою під теплу ковдру. Вставати зовсім не хотілося. Як і бачити когось теж. 

- Якщо ти мене не “вигуляєш”, то звернуся до Лєри! - От же ж терорист. - Або взагалі познайомлюся з симпатичним хлопцем і  розіб’ю вщент твою легенду! 

- Пригріла змію на грудях! - Пробурмотіла відкидаючи ковдру, сіла на ліжку! 

     Не знаю звідки в мого польського товариша стільки сил, завзяття та цікавості, бо разом з ним за день ми нагуляли близько 15 кілометрів пішки. Тож увечері до домівки повернулася геть виснажена, а там на нас чекав сюрприз. 

- А Ви вчасно! - Вигукнула Валерія, відсьорбуючи находу з свого келиха червоне вино. - А ми тут чекаємо на Вас  теплою компанією. Знайомтеся, це Ліля - дівчина Богдана.

     І я на власні очі побачила ту саму білявку з до болю знайомих фото.

     Цього вечора компанія зібралася та сама, що вчора в кафе, хіба що за виключенням цієї Лілі.

- На мене дивись! - Наказав Юліан, прошепотівши на вухо. 

- Дуже витріщаюся? - Запитала в нього.

- Так! - Він допоміг мені позбутися верхнього одягу. 

- Дідько! Як це розбачити? 

- Випити трішки і розслабитися! - Запропонував він. - Принести тобі келих вина?

- Було б не погано! - Відповіла й вмостилася разом з іншими на килим біля обігрівача UFO. 

      От тільки вільні місця виявилися лише навпроти Богдана. Хто б сумнівався, з моєю то вдачею!

     Пригрілася, щоки одразу розчервонілися. Чи то від обігрівача, чи то від постійних переглядин з Богданом.

      Лілія занадто награно намагалася усім сподобатися й при кожній зручній можливості вішалася на Богдана. Мені здається? Чи він дійсно почуває себе незручно? 

- Тримай! - Юліан простягнув мені бокал, та несподівано його рука затремтіла й червоне вино полилося на мій рожевий та теплий светр під горло. - Вибач, люба! Який я незграба! Давай допоможу!

- Не треба! - Вигукнула я, намертво чипляючись за вологу річ.

     Та вже запізно, бо друг підхопив краєчок светра, щоб просякнута тканина не прилипла до тіла, потягнув догори. Мить і светр полетів на підлогу. А я залишилася в білій маєчці та джинсах. Ледве встигла прикрити прикрасу долонею. Ту саму, яку в Скадовську подарував Бодя і яку я ні разу ще не знімала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍