Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Розділ 36

Стежки крізь багна дівчата справді знали. І все-таки першою провалитися в трясовину примудрилася саме одна з них.

Природно, спочатку була сцена примирення зі щирим запевненням слабкої та прекрасної сторони, що надалі ніколи. Цілковитий послух і жодного волюнтаризму. Зробив вигляд, що повірив.

Потім переправилися на човні, в обвід острова.

Пам'ятаю, якось реготав від душі над геологом з анекдоту, котрий запитав у чукчі в човні, на веслах якого сиділа вагітна жінка: «що він робить?», і отримав відповідь: «Дружину в пологовий будинок везу». Мої жінки хоч і не вагітні, тьху-тьху-тьху, ну так і я не чукча. А тому місце на веслах мені було приготовано за умовчанням. Нічого, пристосувався, напружився і… впорався. Важко з незвички, але й не біном Ньютона. Та й плисти недалеко. Усього з півкілометра. Потім тільки перебрідати від одного клаптика суші до іншого Де по щиколотку, а де і по коліно. Та й суша — одна назва. Поки не чіпати. А трохи натиснеш — вода як із губки на поверхню проступає. Мочари, одним словом. Інакше й не скажеш.

Далі пересувалися ламаним зиґзаґом. Орієнтуючись за прикметами… Очевидним для дівчат і прихованим для очей. Поки я остаточно не втратив терпіння і не поговорив до душі з підселенцями.

Отримавши чергове вісімсот шістдесят четверте, останнє китайське попередження, через інсинуації з приводу системи провітрювання горищних приміщень і обіцянку, що хтось буквально напрошується на дострокове виселення, дух мого тезки постарався щосили. І завдяки його спогадам, я дізнався про ці болота все необхідне! Одразу полегшало. Влад Твердилич, який виріс у тутешніх місцях, просто бачив: куди треба зробити крок, а в який бік, незважаючи на привабливу гладь, потикатися не можна в жодному разі.

А приблизно через півгодини, я звернув увагу, що хлюпання і чвакання, яке вироблялося нашим тріо, перетворилося на злагоджений дует. Озирнувся і не побачив Милки.

Добре, ми ще далеко відійшли. Та й то, трясовина вже встигла затягнути дівчину майже до пояса. Начебто не страшно, але в кирпатої від талії до підборіддя всього нічого, трохи більше п'яди ... моєї. А головне, оченятами виблискує, на обличчі, як місяць бліда, але мовчить... Навіть вила не випустила. Так ми її й витягли. Спершу підвели ближче, як велику рибу, щоби не зірвалася, а потім і на ноги поставили. Тремтить, трясеться, зубами такий дріб вибиває, що аж самому холодно стало і, далі мовчить.

— Гей, диво, ти пискни хоч що-небудь. Чи зовсім оніміла зі страху? Чому нас не покликала?

— Т-т-так… гоб-блін-ни м-м-могли… п-по-чут-т-ти…

Мати моя жінка, а батько чоловік! Вона виявляється, у героїню пограти захотіла. Партизанка, донька партизана! Медаль за виявлену мужність, посмертно здобути надумала.

Ляпас хльоснув, як постріл. Каюся, не стримався. Хоч і зарікався! Але на них ніяких нервів не вистачить. Якби не Листиця, дівчина точно знову відлетіла б на глибину. А так тільки хитнулася всім тілом.

— Дякую…

Порву, як тузик грілку! Своїми руками задушу заразу, щоб потім совість не мучила. Ідіотка! Що вона там бурмоче?! Яке ще на фіг «дякую»? Кому «дякую»?!

Милка зробила крок уперед і тукнулася обличчям мені в сонячне сплетіння. Плічка дівчини здригнулися. Хоча, яке там здригнулися, її ж трясе, як у лихоманці.

— Злякалася? — провів я долонею мокрою спиною, відчуваючи під рукою дивний холод.

— Ні… Замерзла… Там… джерело… Я… прямо… в… нього… втрапила…

Джерело — це серйозно. Плавали, знаємо. А вона ж у ньому не менше десяти хвилин просиділа.

— Де тут можна, якщо не розвести вогонь, то хоч на сухій землі посидіти?

Листиця зрозуміла.

— Тут, ніде. А от якщо трохи убік звернути, то є один острівець.

— Тоді, вперед. Дивись в обидва, досить з нас однієї утоплениці, але — поквапся, сонечко. Якщо ми її зараз не відігріємо, то до ранку...

Як відчував. І все ж таки дав себе умовити. Чисто, затемнення знайшло. Потрібен був провідник, то взяв би когось із хлопців. На крайній випадок — лише Листицю. Так ні, потяглися всією «родиною». Загалом, можна було ще довго і нудно дорікати собі, але справа ця нудна і марна. Французи називають подібне самокопання — красномовством на сходовій клітці. Двері за співрозмовником вже зачинилися, а ти все прокручуєш у голові, як би пішла розмова, якби ти сказав ось так, а не так...

Підсвідомість, намагаючись з'їхати з теми і відволіктися, відразу видала черговий анекдот.

Преферансист на мізері спіймав три «вагони». Від надлишку емоцій заробив інфаркт і помер. На похороні за його труною йдуть ті три товариші, з якими він, розписував останню пульку. Тиша, скорбота. І раптом один каже: «А знаєте, хлопці, я тут прикинув. Якби покійний пішов не з пік, а з черви — все було б ще гірше».

Якби, та раптом у роті виросли гриби ... Це я до того, що життя не має умовного способу і переграти хід подій не вдається нікому. Доводиться викручуватися з ситуації, що склалася, а не тієї, яка могла б бути, якби ти «пішов з черви».

Острівець знайшовся досить швидко. За площею — метрів шість-сім у діаметрі. І виглядом, і на дотик нагадує панцир величезної черепахи, — такий же голий і трохи шорсткий. Зате сухий. А яким ще може бути голий камінь, добре прогрітий за день? До ранку він тепло навряд чи збереже, але нам «зараз» і «тепер» було набагато важливіше за всі і різні «потім».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍