Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Почувши слово «озеро», у мене над головою загорілася лампочка. Підбігши до вішака в коридорі й накинувши перший-ліпший плащ, я ввалилася у вітальню.

– Озеро замкнуте? – стаючи перед хлопцем, запитала я.

– Алексо, сховайся, – гримнув Дарлем, але я не звернула на нього уваги, все ще очікувано дивлячись на Велла.

– Так, – розгублено відповів він.

– Що ви збираєтеся з ним зробити?

– Я його осушу, – відгукнувся мій чоловік.

– Але ж вода в гірських озерах питна.

– Ти пропонуєш мені її… випити? – здивовано підняв брови чоловік.

– Я пропоную перетворити її на акварди! – вигукнула я. Секунду чоловіки перебували в ступорі, а потім різко переглянулися і знову повернули свої погляди до мене. – Пан Енрізо зможе зачарувати ціле озеро. Він сам казав: кількість не важлива, головне щоб вода була в одній посудині. Озеро, звісно, не зовсім посудина, але воно єдине, вода в ньому «стояча» і питна. Усе що потрібно для дару еміра роду коней.

– Скільки знадобиться часу? – коротко запитав Дарлем.

– Якщо послати по Валдіса вже сьогодні, думаю, за кілька днів він буде в столиці. Перетворюється вода не так уже й довго, але основний момент – вичерпати її та розлити по ємностях.

– Так, це не швидко, – втрутилася я, звертаючись до Повелителя. – Але подумай, скільки зможе вийти аквардів за раз. Валдіс змушений усе життя скитатися по Тенталю, щоб дати народу цей дар. А якщо сповістити людей про можливість отримати безмежну посудину з водою, вони ж самі вам допоможуть. Можна вишикувати довгий людський ланцюжок і кожен передаватиме порожні тари в один бік, а наповнені в інший.

Чоловік мовчав, занурений у свої думки, а потім підійшов до мене і поцілував. Коротко, але так ніжно, що захотілося обійняти його й ніколи не відпускати. Але він пішов, а за ним пішов і його помічник.

Наступний день почався з несподіваного сюрпризу. Побачення. Справжнє побачення. Дарлем сказав, що ближче до вечора він заїде за мною, і ми підемо в якесь незвичайне місце. У мене навіть припущень не було, що це може бути. Я реально не знаю, що може означати «незвичайне місце» у світі повному магії. Тож мені залишалося тільки терпляче чекати. І це виявилося одним із найскладніших завдань у моєму житті.

– Ми полетимо на дакомі, – повідомив чоловік, коли ми разом спустилися з ґанку. – У те місце швидше й легше дістатися небом.

– Ти мене все більше інтригуєш, – поскаржилася я. Від нетерпіння мене аж колотило.

Чоловік розсміявся і обережно посадив у сідло, а потім і сам застрибнув на Цабета позаду мене. Летіли ми не довго, зате високо. Напевно я б замерзнула, якби не Дарлем. Він обійняв мене руками, міцно притискаючи до себе, а по тілу розливалася його зігріваюча магія. Приземлилися ми не на землю, а на скелясте урвище.

– Це те, про що я думаю? – зачаровано протягнула я. Навколо нас розкинулися вершини гір, а внизу виднівся в променях заходу сонця Пентраль. – Ти ведеш мене в печеру з магічним камінням?

Дарлем лише ширше всміхнувся, простягаючи мені руку і тягнучи всередину гори. Спочатку ми довго петляли темними лабіринтами. Тунелі в деяких місцях були настільки вузькими або низькими, що доводилося нахилятися та протискатися між каменів. Але через хвилин 10 ми таки вийшли на відкриту місцевість, і я ахнула.

Величезна печера, частину якої займало прозоре озеро, а над ним уся стеля була вкрита сяючими кристалами. Не розумію, чому елебро називають камінням, якщо тут я бачила ідеальні багатогранники великих і маленьких розмірів, а також безліч величезних брил, зрощених між собою кристалів. Вони світилися яскравим блакитним світлом, немов у печері розкинулося чисте небо. Сяйво кристалів відбивалося в гладі озера, тому здавалося, що вони розташовані і на стелі, і під водою. Ця картина була неперевершеною.

Я застигла, розглядаючи все навколо, тож Дарлему довелося мене злегка підштовхнути, щоб я пройшла вперед і побачила головний сюрприз (хоча кристали ніщо не могло перевершити). Неподалік від води було влаштовано пікнік. М'яке покривало, невеликі подушки, закуски, фрукти, вино.

Ми їли, пили, розмовляли на різні теми. Власне, це одна з перших справжніх розмов між нами. Не коли ми обговорюємо якесь важливе питання, що стосується Тенталя або безплідних балачок за сніданком чи вечерею. Зараз ми вперше справді говорили. Говорили про себе, своє минуле і сьогодення, свої думки і мрії, свої прагнення і почуття.

– Алексо, ти ж знаєш, що завжди можеш поїхати на Західні землі, якщо ти сумуєш за домівкою або батьком, – із серйозним виразом обличчя сказав Дарлем.

А ось і перша брехня. Я сумувала за домом, але не тим, який мав на увазі чоловік. Тому сказала хоча б ту правду, яку могла.

– Для мене дім – це місце де твоє серце і душа, де кохані люди, де ти відчуваєш спокій і тепло. Тож я не хочу на Західні землі. Мій дім тут, поруч із тобою, – я сама злякалася такої відвертості й того сенсу, що вклала в ці слова. Тому постаралася швидше перевести тему: – А в тебе є особливе місце, де ти почуваєшся повністю умиротворено?

Чоловік мав задумливий вигляд. Здається, він вирішував говорити мені чи ні, але все ж, ледь помітно всміхнувшись, почав:

– Є одне місце, і щоб ти знала, я не розповідав про нього жодній живій душі. На півдні, на вершині найвищої гори в Тенталі, є один храм. Туди неможливо дістатися пішки, і в нього не зможе потрапити звичайна людина. Він тільки для емірів мого роду. Ми навідуємося туди, коли нам необхідна порада хранителя.