Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

35

...«Білий кінь»! Серед білого дня!

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Десь далеко — не в будинку — закричав чоловік. Схоже було, що це робітник; якоюсь частиною розуму Робін зрозуміла, що саме його вона й почула, коли чекала на запрошення увійти. Ніхто її не кликав у будинок. Просто не зачинили дверей.

Вона не запанікувала, хоч це здавалося доречним. Тут не було загрози — страшно було дивитися на це моторошне опудало з головою-ріпкою і тією трубкою, але воно не могло їй нічого заподіяти. Розуміючи, що треба перевірити — раптом ще живий! — Робін підійшла до Чизвелла і легенько торкнулася його плеча. Це було не так уже важко завдяки тому, що вона не бачила очей, захованих за жорстким волоссям, мов за гривкою в коня. Шкіра під смугастою сорочкою виявилася твердішою й холоднішою, ніж Робін чекала.

Тоді вона уявила, як кричав цей роззявлений рот, і кількома швидкими кроками відступила. Під ногою тріснуло щось тверде, Робін посковзнулася. Виявилося, що вона роздушила синій пластиковий слоїк з пігулками, що лежав на долівці. Схоже було на гомеопатичний засіб, який Робін бачила у своїй місцевій аптеці.

Діставши мобільний, вона набрала 999 і попросила з’єднати з поліцією. Пояснила, що знайшла тіло, назвала адресу. Її запевнили, що скоро хтось приїде.

Стараючись не дивитися на Чизвелла, Робін оглянула пошарпані фіранки невизначеного бурого кольору, з жалюгідними дрібними китицями, старовинний телевізор у коробці штучного дерева, темну латку на шпалерах — там раніше висіла картина, фотографії у срібних рамках. Проте голова у вакуумному пакеті, гумова трубка й холодний блиск балона перетворили цей буденний інтер’єр на декорацію. Реальним лишився тільки кошмар.

Робін відкрила камеру на мобільному і почала фотографувати. Крізь об’єктив жахіття стало ніби меншим. Повільно, ретельно вона задокументувала всю сцену.

На столику перед тілом стояла склянка, на дні якої лишилося кілька міліметрів апельсинового соку. Поруч — розкидані книжки й газети. Й аркуш цупкого кремового паперу з червоною ружею Тюдорів, схожою на краплину крові, й надрукованою адресою будинку, в якому стояла Робін. Лист написали округлим дівочим почерком.

Сьогодні була остання соломинка. За яку дурепу ти мене маєш, наймаючи ту дівчину у свою приймальню просто в мене перед носом? Сподіваюся, ти розумієш, яким смішним видаєшся, скільки людей з тебе кепкує,— чоловік, який погнався за дівчиною, молодшою за власних доньок. З мене досить. Роби з себе дурня, мене це не обходить. Кінець.

Я повертаюся до Вулстоуна. Влаштую все для коней і вшиюся назавжди.

Твої жахливі кінчені діти зрадіють — а ти, Джаспере? В цьому я сумніваюся, але вже запізно.

К.

Робін тільки нахилися сфотографувати записку, як двері гучно зачинилися, і, зойкнувши, вона розвернулася на звук. На порозі стояв Страйк, кремезний і неголений, у тому самому одязі, в якому був на прийомі. Він дивився на фігуру у кріслі.

— Поліція скоро буде,— повідомила Робін.— Я їм щойно подзвонила.

Страйк обережно зайшов до кімнати.

— От же ж чорт.

Він побачив тріснутий слоїк з пігулками на підлозі, переступив, оглянув трубку і затягнуте пластиком обличчя.

— Раф казав, що він дивно поводиться,— мовила Робін,— але не думаю, що йому могло спасти на думку...

Страйк мовчав, далі оглядаючи тіло.

— Це там було вчора ввечері?

— Що?

— Оце,— вказав Страйк.

На звороті долоні в Чизвелла був півкруглий слід, темно-червоний на тлі грубої блідої шкіри.

— Не пам’ятаю,— відповіла Робін.

Шок від того, що сталося, нарешті дійшов до неї, і стало важко зібрати думки докупи. Вони плинули крізь її голову як заманеться, без стерна й вітрил: Чизвелл гавкає у вікно машини на поліціянтів, щоб пропустили Страйка на прийом; Чизвелл називає Кінвару тупою сукою, Чизвелл вимагає зустрічі вранці. Дивно сподіватися, що вона могла запам’ятати його руки.

— Гм-м,— мовив Страйк. Він помітив мобільний у руці в Робін.— Ти все сфотографувала?

Вона кивнула.

— Все це? — спитав він, показуючи на стіл.— І це? — додав він, вказавши на тріснутий слоїк на ковроліні.

— Так. А то моя провина. Я на них наступила.

— Як ти увійшла?

— Двері були відчинені. Я подумала, що він їх так залишив для нас,— відповіла Робін.— На вулиці щось кричав робітник, а я подумала, що то Чизвелл запрошує увійти. Я чекала...

— Будь тут,— звелів Страйк.

Він вийшов з кімнати. Робін почула, як Страйк піднімається сходами, тоді його важкі кроки загупали на стелі — але Робін знала, що там нікого немає. Вона відчувала глибоку безживність цього будинку, його хистку картонну нереальність. І справді, менш ніж за п’ять хвилин Страйк повернувся, хитаючи головою.

— Нікого.

Він пройшов повз Робін до дверей у вітальню; почувши кроки по кахлях, Робін зрозуміла, що він зайшов до кухні.

— Абсолютно порожньо,— повідомив Страйк, повернувшись.

— Що сталося вчора ввечері? — спитала Робін.— Ти казав про щось дивне.

Вона хотіла обговорити щось, відмінне від страшної постаті, яка у своїй гротескній безживності ніби заповнювала всю кімнату.

— Мені подзвонив Біллі. Сказав, якісь люди хочуть його вбити — переслідують. Заявив, що сховався в телефонній буді на Трафальгарській площі. Я пішов його шукати, але вже не знайшов.

— О,— відповіла Робін.

Отже, з Шарлоттою він не був. Навіть за нинішніх екстремальних обставин Робін відзначила цей факт і зраділа.

— Що за?..— тихо спитав Страйк, дивлячись повз неї в куток кімнати.

В темному кутку під стіною стояла покривлена рапіра. Здавалося, її погнули навмисно, можливо, ставши ногами. Страйк обережно обійшов тіло, щоб краще її роздивитися, аж тут під будинком завила поліційна машина, і Страйк розігнувся.

— Звісно, ми їм усе розкажемо,— мовив він.

— Так,—