Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

стільці. — Інакше кажучи, Ферфексе, ваша гра закінчена. Тож ми можемо відпочити. Може, Гріб принесе нам по чашці чаю?

На обличчя старого жаль було глянути: страх і недовіра котилися ним, мов хвилі. На мить він аж занімів.

— Ви брешете, — нарешті промовив він. — А якщо й ні, то яка різниця? Хай там хто приїде, ви тоді вже зустрінете свій сумний кінець, б’ючись із Гостями в колодязі. Одного за одним, ми кинемо вас туди. Я тим часом збожеволію зі страху, тож Барнс нічого не доведе. Однак ви не сказали мені останнього: де кулон?

Ніхто йому не відповів.

— Персі! — покликав Ферфекс. — Убий дівча!

— Стійте! — Локвуд із Джорджем підхопилися зі стільців.

— Гаразд! — вигукнула я. — Заспокойтесь! Я все скажу вам.

Усі обернулися до мене. Ферфекс подався вперед:

— Чудово. Я так і думав, що ви скоритесь. Ну... де ж ви сховали його, панночко? В якій кімнаті?

— Люсі... — почав Локвуд.

— Він узагалі не на Портленд-Роу, — відповіла я. — Він у мене.

Говорячи це, я бачила, як змінювалось обличчя старого. Бачила, як його очі примружились від задоволення, як його рот скривився в потайній усмішці. Цей вираз обличчя ніби відкрив потріскане, брудне вікно до його справжньої, глибинної вдачі — до того, що ховалося під бундючною машкарою промислового магната й звело нанівець усі його слова про каяття. Я багато що побачила в Кумб-Кері-Голлі цієї ночі, але ця квола посмішка на старечих лютих вустах була найстрашнішим з видовищ. То був вираз самозакоханого вбивці, що не відчував ані найменшого докору сумління. За багато років цей убивця знищив, напевно, чимало людських життів.

— Покажіть мені його, — мовив він.

— Звичайно.

Скоса я побачила, як Локвуд пильно дивиться на мене, відчайдушно намагаючись привернути мою увагу. Я вдала, ніби не помічаю цього. Іншого вибору не було. Я знала, що я зараз робитиму.

Я зняла шнурок із шиї і взяла склянку в руку. Беручи її, я помітила, що кулон ніби спалахнув блідим сяйвом, проте в бібліотеці так яскраво світили лампи, що я могла й помилитись. Міцно тримаючи склянку, я розкоркувала її.

— О, це ж посріблене скло! — несподівано обізвався Гріб. — Навіщо ви сховали туди кулон?

Тим часом я витрусила кольє собі на долоню. Джордж тихо зойкнув. Ферфекс щось промовив, але я не чула його. Я слухала інший звук — тихий, далекий, що невблаганно наближався.

Кулон був такий холодний, що обпікав мені морозом шкіру.

— Ось, — мовила я. — Беріть.

Сказавши це, я простягла старому руку й відвернулась.

На стіні, на фотокартці, молодий Ферфекс у камзолі й вузьких штанях замислено оглядав запліснявілий череп. А тут, у бібліотеці, старий немічний Ферфекс вирячився на осяйний кулон у моїй руці.

Хвиля повітря вдарила мені в обличчя, розкуйовдивши волосся. Ніжки стільців поїхали по підлозі, столи захиталися. Ззаду під стіною щось гупнуло — всі книжки, напевно, разом попадали з полиць. Персі Ґріб, який марно намагався зробити щось із своїм револьвером, не встояв на ногах, тяжко вдарився об полицю й гепнувся на підлогу. Локвудів стілець обернувся до Джорджевого. Хлопці аж прикипіли до своїх місць під ударом хвилі, що линула з моєї руки.

Всі лампочки в бібліотеці згасли.

Проте в кімнаті не було темно: вона повнилася світлом від дівчини-привида. На ній була та сама літня сукня з жовтогарячими квітами. Дівчина стояла між мною й Ферфексом, і потойбічне світло лилося з неї, наче вода: воно змивало стільці й килими, билося яскравими хвилями об столи.

— Я змерзла, — почули ми її голос. — Дуже змерзла!

У моїй голові пролунав той самий звук, який я чула на Шин-Роуд у ніч, коли розпочалася вся ця пригода: ніби хтось стукає нігтем по тиньку чи забиває цвяшок у дерево. Тепер цей звук був ритмічний, мов серцебиття. Він лунав серед мертвої тиші. На якусь мить очі дівчини-привида зустрілися з моїм поглядом, а потім утупились у старого, що сидів у кріслі.

Ферфекс відчував, що привид тут, але не бачив його до ладу. Аж раптом його пальці зашаруділи по столу: він намацав окуляри й хутко надяг їх. Поглянув, спохмурнів — і закляк.

Дівчина-привид пливла просто до нього. Світло струменіло з її волосся.

Окуляри впали Ферфексові в руку, залишивши довгий косий слід на переніссі. Очі старого вирячились від неймовірного жаху. Наче вихований добродій, що вітає гостю, він поволі підвівся з крісла.

Дівчина широко розкрила обійми.

Ферфекс спробував поворухнутись. Та привид уже міцно спіймав його. Руки старого обвисли й безпорадно тремтіли.

Тим часом Локвуд, якому пощастило швидко звільнитися з-під впливу привида, тяг Джорджа далі, за стільці, до безпечного місця.

Промені потойбічного світла, наче велетенські пальці, тяглися до Ферфекса зусібіч. Нарешті дівчина підступила до нього. Плазма торкнулася залізного обладунку, засичала і взялася бульбашками. Постать дівчини заколивалась, але встояла. Вона поглянула старому в очі: той розкрив рота, ніби схотівши щось сказати... Дівчина пригорнула його до себе — й стиснула в крижаних обіймах.

Ферфекс моторошно скрикнув...

Аж раптом потойбічне світло згасло.

В кімнаті було темно. Я опустила руку: кулон випав і розбився на шматки.

— Джордж! Мерщій лови Ґріба! — вигукнув Локвуд. Кремезний шофер тим часом намагався вибратись із кімнати, натикаючись на меблі. Локвуд ухопив кочергу з каміна й вирушив за ним. Джордж теж кинувся навздогін, жбурнувши в Ґріба подушкою. Ґріб ухилився; за мить його силует з’явився вже у дверях. Ось він обернувся — гримнув постріл, і між нами темряву розітнула куля.

Локвуд із Джорджем зупинились на мить біля арки й помчали далі. Пролунав ще один постріл, далі — крик, і я, незважаючи на біль у руці, теж вискочила в коридор. На мій подив, Ферфексів шофер лежав там на підлозі з Локвудовою кочергою поверх шиї. Парадні двері були відчинені, а до замку вдирався натовп суворих агентів на чолі з інспектором Барнсом.

Частина п’ята

І насамкінець

25

Не знаю вже, що Локвуд написав тоді інспекторові Барнсу, але цей лист досяг сподіваного ефекту. Шофер таксі увечері передав конверт до Скотленд-Ярду, а опівночі Барнс, узявши з собою двох офіцерів ДЕПРІК і команду агентів, вирушив до Беркширу. Відразу після третьої години вони