Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Якби в нас була можливість мати дітей, кого би ти хотіла – хлопчика чи дівчинку? 

– Усіх і якомога більше! – сказала вона. 

Зайшовши ввечері до клуні, Ітмар із задоволеним стогоном повалився на купу сіна. Він уже кілька днів поспіль колов ці кляті дрова, щоб залишити тут гарний запас на зиму. Руки гули від сокири та пилки, спина також давала про себе знати. 

– Тіллан сказав мені, що вони з Вельдою вже збираються їхати звідси, – повідомив він Ромєку. – Добре, що йому нарешті полегшало, здоровий глузд повернувся.

– А ти? – засмутився хлопець. – Ти також поїдеш?

– Так. Але не з ними. Не хочу заважати.

– Тоді поживи тут ще трохи.

Ітмар похитав головою:

– Хіба що кілька днів.

Це сільське життя з його щоденними клопотами та важкою працею – точно не те, що могло би його задовольнити. І винувата не втома. Вона здається незначною, коли бачиш результат своєї роботи. Але попри те, що він весь час зайнятий, йому тут нудно. Треба шукати таке заняття, яке буде до душі.

– Коли вони поїдуть? – спитав Ромєк.

– Напевне, післязавтра.

– Так скоро? Я хотів би посвататися до Ліоки, поки ви всі тут. А може, і весілля зіграти.

– То поговори із ними.

Раптом денне світло, що падало крізь відчинені двері сінника, затулила широка постать Занди. 

– Вибачте, але я все чула. – Вона зайшла та стала, уперши руки в боки й дивлячись зверху вниз. 

Ромєк, який сидів, обхопивши коліна руками, збентежено зіщулився під її суворим поглядом. Занда заявила:

– Ти хлопчик непоганий, але зовсім не такий, яким би я хотіла бачити чоловіка своєї єдиної доньки. Тому я і їй казала, що не даю згоди. Ти можеш жити з нами, бо, як я зрозуміла, тобі нема куди йти. Проявиш себе добре – тоді буде інша розмова. І щоб не тискався з Ліокою по кутках, а тим більше в сіннику. Якщо ти сподіваєшся заховатися з нею десь у лісі та лізти зі своїми поцілунками – навіть не мрій. Дізнаюся і вижену негайно!

Ромєк вислухав, насупившись. Нарешті сказав:

– Я згоден на ці умови. Я все одно доб’юся свого.

Прозвучало це гордо й солідно. "Дорослішає", – задоволено подумав Ітмар. І коли Занда пішла, він сказав Ромєку:

– Тож серце дівчини ти швидко завоював. Тепер доведеться завойовувати прихильність її матері. 

У свій передостанній день на хуторі Тіллан із Вельдою сиділи на лаві під горіхом і обговорювали його бажання поїхати додому й побачитися із рідними. Вельда була згодна їхати з ним, але досі боялася Верегуса і всього замка. Страхи її були не безпідставними, бо якщо маг виявиться не в змозі відновити дар старшого сина, то вочевидь знов захоче полонити її та використати для молодшого. Їй було би спокійніше, якби вони з Тілланом прибули туди вже одруженими, тим більше, що він налаштований рішуче та не збирається просити на це дозволу в батька. Він навіть свідомо був готовий на те, щоб лінія магів Світлого дому згасла, бо розумів, якою страшною та нещадною може стати ця сила, якщо опиниться в руках Корача. Тому Тіллан схилявся до думки, що його кохана має рацію, і оформити шлюб треба найближчим часом. А батько поважатиме його за перемогу над могутнім Крижаним магом та пробачить попри весь свій гнів.

Того дня усі були надворі. Тіллан із Вельдою дійшли згоди, і він непомітно для інших обіймав її за спину, сидячи поруч на лаві. Ітмар привів двох коней, яких водив поїти до ставка, і збирався вести двох інших, старший хлопчик Орні супроводжував його. Занда з відром молока йшла з корівника. Ліока нарвала на городі овочів, а Ромєк урочисто ніс їх у кошику.

Ніхто не помітив, як Токі приставив до стінки колодязя перевернуте догори дном дерев’яне цеберко й заліз на нього. Він полежав грудьми на краю, заглядаючи вниз на темне озерце блискучої води, потім закинув ногу, сів на карачки й повернувся до Мотті, який уже також заліз на відро й тягнув до нього вгору руки. Вельда перша побачила, як небезпечно сидить хлопчик на самому краєчку колодязя, звісивши зад над його отвором. Вона мимоволі скрикнула. Глянувши на її обличчя, Токі злякався сам і почав підводитися. Він хотів схопитися рукою за опору коловороту, але промахнувся, заточився, а тоді перекинувся спиною вниз у колодязь. 

Усе сталося одночасно. Прозвучав дикий крик Занди. Тіллан миттєво витягнув уперед руки та величезним стрибком підскочив до колодязя. Яскраве світло заповнило всю криницю та почало повільно підійматися над нею широким стовпом. Посеред світлового стовпа над краєм колодязя спочатку  виринула голова хлопчика, потім з’явилися   плечі, і нарешті показався увесь Токі, що сидів на тому світлі, немов на м’який подушці. Виглядав він наляканим, але неушкодженим. Тіллан схопив його на руки, притулив до себе. Світло згасло. Занда, яка була вже поруч, перехопила в нього сина, який лише тепер почав голосно плакати.

– Ти цілий? Цілий? – питала вона, то оглядаючи, то міцно обіймаючи.

– Так, – відповів замість нього Тіллан. – Він не встиг вдаритися, я зупинив його біля самого дна.

Занда дякувала десяток разів поспіль і цілувала сина в маківку. 

– Він просив набрати води, щоб похлюпатися, а я сказала, що не маю часу. Поліз сам. О, господи!